— Ні, ні, дай мені, — закричав Девід. Він похапцем притягнув стільчика, приставив його до стіни, до якої був прикріплений умикач, заліз на стільця й повернув ручку за годинниковою стрілкою. Вентилятор ожив і зашумів.
Девід урятував нас, бо поки всі дивилися на нього, ми з братом вислизнули до своєї кімнати й замкнулися там. Хоч ми й перевдягли шорти навиворіт, щоб приховати плями від крові, я боявся, що мати, котра часто все з’ясовувала, коли ми щось були накоїли, і тут зрозуміла б геть усе, якби ми простояли перед нею на секунду довше.
Електрична лампа, яку ввімкнув мій брат, коли ми ввійшли до кімнати, змусила мене на мить зіщуритися.
— Бене, — сказав він, і його очі знову сповнилися радістю. — Ми це зробили. Ми помстилися за них — за Іке й Боджу.
Він знову захопив мене у теплі обійми, а я поклав голову на його плече й відчув гаряче бажання заплакати.
— Знаєш, що це значить? — сказав він тоді, відсунувшись трохи назад, але тримаючи мене за руки.
— Esan — відплата, — сказав він. — Я багато читав і знаю, що без цього наші брати ніколи б нам не пробачили, і ми ніколи не були б вільними.
Тоді він відвів очі від мене на підлогу. Я перевів очі туди, куди й він, і побачив ззаду на його лівій нозі кров. Я заплющив очі й кивнув, погоджуючись.
Потім ми запхалися удвох до ванної й обмилися з відерця, яке він поставив на куток ванни, час від часу зачерпуючи води великим кухлем і виливаючи на себе, щоб змити намилену піну. Хтось був поклав брусок мила у калюжку води, і воно розчинилося в ній, зменшившись удвічі від початкового розміру. Розважливо використовуючи мило, він спочатку натер ним волосся, а тоді, зливаючи воду на голову, обмив себе руками, розтираючи мильні патьоки по тілу. Безперестанку всміхаючись, він загорнувся у великого рушника, який ми з ним ділили. Коли я змінив його у ванні, в мене трусилися руки. Крилаті комахи, котрі набилися всередину через дірку в сітці, що висіла за жалюзі ванного віконця, аби витися навколо лампи, повзали по стінах ванної, а ті, котрі вже втратили крила, лежали в плафоні комашиною липкою масою. Щоб стримати свої буйні думки, я спробував зосередити увагу на комахах, але не зміг. Мене оповило відчуття якогось кошмарного страху, і коли я спробував облитися водою, пластиковий кухоль випав з моєї руки й тріснув.
— Ох, Бене, Бене, — сказав Обембе, ступаючи до мене. Він вирівняв мої плечі своїми руками: — Бене, глянь мені в очі, — сказав він.
Я не зміг, тож він підніс руки до моєї голови й підняв її, щоб мій погляд зустрівся з його.
— Ти боїшся? — спитав він.
Я кивнув.
— Чому, Бене, чому? Ati gba esan — Ми здобули розплату. Чому ж, чому, рибалко Бен, ти боїшся?
— Солдати, — спромігся вимовити я. — Я боюся їх.
— Чому, що вони можуть зробити?
— Я боюся, що солдати прийдуть і вб’ють нас — усіх нас.
— Ш-ш-ш, не кричи так, — сказав він. Я й не розумів, що говорив у повний голос. — Слухай, Бене, солдати нас не вб’ють. Вони нас не знають, тож і не вб’ють. Навіть не думай такого. Вони не знають ані де ми, ані хто ми. Вони ж не бачили, як ти сюди прийшов, хіба не так?
Я похитав головою.
— То чого ж ти боїшся? Нема чого страшитися. Слухай, дні всихають, як їжа, як риба, як мертві тіла. Ця ніч теж усохне, і ти все забудеш. Чуєш, ти все забудеш. З нами, — він розмашисто похитав головою, — нічого не трапиться. Ніхто нас не зачепить. Завтра повернеться батько й повезе нас до містера Байо, а тоді ми полетимо до Канади.
Він потрусив мною, щоб видобути який-небудь знак згоди, і я вірив — на той час — що він легко дізнавався, коли йому вже вдалося переконати мене і повністю перевернути мої уявлення й жалюгідні крихти знання так само легко, як людина перевертає чашку. І бували часи, коли мені було потрібно, щоб він це зробив, коли я несамовито жадав його слова мудрості, яке часто зворушувало мене.
— Ти ж це розумієш? — питав тоді він, термосячи мене.
— Скажи, — мовив я, — а що буде з татом і мамою — солдати їх теж не зачеплять?
— Ні, не зачеплять, — сказав він, стукаючи лівим кулаком об праву долоню. — З ними все буде гаразд, і вони часто приїздитимуть до Канади нас навідати.
Я кивнув і трохи помовчав, перш ніж наступне питання тигром вискочило з клітки моїх думок:
— А скажи, — тихо спитав я, — а що… що буде з тобою, Обе?
— Зі мною? — спитав він. — Зі мною? — він витер чоло рукою й похитав головою. — Бене, я ж сказав тобі, я ж сказав. Зі мною. Все. Буде. Гаразд. З тобою. Все. Буде. Гаразд. З татом. Гаразд. З мамою. Гаразд. З усіма. І з усім.
Я кивнув. Я бачив, як його дратували мої питання.
Він узяв меншого кухля з великого чорного бака й почав мене обливати. Бак нагадав мені про те, як Боджа, після того, як його душа була врятована на євангелічному з’їзді Райнхарда Боннке, переконав нас, що нам треба охреститися, інакше ми потрапимо до пекла. А тоді, одного за одним, він улестив нас, щоб ми покаялися, і охрестив у тому баку. Мені тоді було шість, а Обембе вісім, і нам обом довелося ставати на порожні банки з-під «пепсі», щоб дістати головами до води. Боджа одну за одною занурював наші голови, поки ми не починали кашляти. Тоді він витягав нас із води, обіймав нас із радісним обличчям і проголошував вільними.
Ми вже вдягалися, коли мати погукала, щоб ми поквапилися, бо пастор Коллінз хотів помолитися з нами, перш ніж піти. Пізніше, коли пастор попросив нас із братом стати на коліна, Девід наполіг на тому, щоб приєднатися до нас.
— Ні! Устань! — гаркнула мати, але Девід скривив обличчя і наготувався заплакати. — От заплач мені, от спробуй лишень, і я тебе відшмагаю.
— Ох, Пауліно, ні, — засміявся пастор. — Дейве, будь ласка, не хвилюйся, ти станеш на коліна, коли я закінчу з ними.
Девід погодився. Поклавши долоні нам на голови, пастор почав молитву, зрідка бризкаючи слиною нам на тім’я. Я відчував її на шкірі голови, поки він з глибини душі промовляв молитву про те, що Бог мусить захистити нас від лихого. Десь усередині молитви він заговорив про Божі обіцянки, дані Своїм дітям, ніби перейшов до пастирського напуття. Договоривши про це, він ще попросив для нас «нашої частки» любові Божої. Тоді він попросив Божої милості для нашої родини: «Прошу, о небесний Отче, допоможи цим дітям рушити далі після трагічних подій минулого року. Поможи їм успішно звершити мандрівку за океан і благослови їх обох. Зроби так, щоб посадовці канадського посольства видали їм візи, о Боже, адже Ти можеш усе. Ти можеш усе». Мати раз-по-раз вставляла голосний «амінь» — а за нею тут-таки повторювали Нкем і Девід, і, трохи глухішими голосами, ми з братом. Вона приєдналася до пастора, котрий раптом перейшов на спів, пересипаючи пісню шиканням і цмоканням.
За третім повторенням цієї ж пісні пастор повернувся до молитов, цього разу ще більш запальних. Він заглибився у перелік документів, необхідних для візи, у потрібні кошти, а тоді перейшов до батька. Потім він помолився за матір: «Ти ж знаєш, о Боже, як сильно ця жінка страждала, як вона побивалася за своїми дітьми. Тобі ж бо відомо геть усе, о Господи».
Коли материні здавлені ридання почали перебивати його молитви, пастор підвищив голос:
— Утри її сльози, о Боже, — а тоді продовжив мовою іґбо: — Утри її сльози, Ісусе. Зціли її душу навіки. Нехай вона більше не матиме приводу плакати через своїх дітей.
Після цих палких прохань він багато разів подякував Богові за те, що той відповідає на молитви, а тоді, попросивши у нас «громовитий амінь», він закінчив молитву.
Ми всі подякували й знову потиснули йому руку. Мати взяла Нкем і пішла проводжати пастора до воріт.
Я збадьорився після молитви, і тягар, що я його приніс на собі додому, трохи припіднявся з моїх плечей. Мабуть, мені допомогли слова Обембе або молитва — я не знав напевне, але відчував, як щось допомагає моєму духу вибратися з провалля. Девід повідомив, що на кухні на нас чекають «наші боби», тож ми з братом сиділи за їжею, коли мати, яка пішла провести пастора, повернулася, наспівуючи й пританцьовуючи.