— Господь мій нарешті знищив моїх ворогів, — проспівала вона, здійнявши руки догори. — Chineke na’ eme nma, ime la eke le diri gi…
— Мамо, що таке, що трапилося? — спитав мій брат, але вона не звернула на нього уваги й знову заспівала, поки ми нетерпляче чекали, аби дізнатися, що сталося. Вона проспівала ще одну пісню, не зводячи очей зі стелі, а тоді звернула повний сліз погляд на нас і сказала: — Abulu, Onye Ojo a wungo — лихий Абулу помер.
Моя ложка полетіла вниз, наче її вибили мені з руки, і розтовчені боби розлетілися по підлозі, але мати ніби не помітила цього. Вона переказала нам те, що почула: «якісь хлопці» вбили скаженого Абулу. Провівши пастора й повертаючись назад, вона побачилася з сусідкою, котра колись помітила тіло Боджі в криниці. Екзальтована жінка прямувала до нашого будинку, щоб розповісти матері цю новину.
— Кажуть, що Абулу вбили коло Омі-Али, — сказала мати, затягуючи раппу в талії, бо та трохи ослабла, коли Нкем потягнула матір за ногу. — Бачите, це Господь мій захищав вас, коли ви щодня ходили туди рибалити. Хоч з того й вийшла велика шкода, але ніхто з вас там не постраждав. Та річка — то місце зла і жаху. Уявляєте, як там лежить тіло того лихого? — спитала вона, вказавши на двері. — Бачите, мій chi живий і нарешті помстився за мене. Абулу вжалив моїх дітей своїм язиком, але тепер той язик зогниє в його роті.
Мати продовжила святкувати, а ми з Обембе намагалися зрозуміти, що накликали на себе, але не могли, бо коли людина дивиться в майбутнє, то не бачить нічого — це як дивитися комусь у вухо. Я ледве міг повірити, що звістка про наше діяння під покровом темряви розлетілася так широко — ми з Обембе такого не чекали. Ми хотіли вбити скаженця й кинути його помирати на березі річки, щоб його знайшли аж коли він почав би розкладатися — як Боджу.
Після вечері ми з братом мовчки повернулися до своєї кімнати, а мою голову сповнювали картини останніх хвилин життя Абулу. Я думав про дивну силу, що заволоділа мною в той час, бо мої руки рухалися з такою точністю й такою виваженістю, що кожен удар глибоко врізався в тіло божевільного. Я думав про його тіло на річці й про рибу, що зібралася навколо нього, коли мій брат, що теж не міг заснути, але не знав, що я не сплю, раптом вибухнув сльозами.
— Я не знав… я зробив це для вас, ми з Беном, ми зробили це для вас, для вас обох, — ридав він. — Мені шкода, мамо і тату. Мені шкода, ми зробили це, щоб ви більше не страждали, але… — Наступні слова я вже не чув, бо їх заглушило повінню спазматичних ридань.
Я тихцем спостерігав за ним, і мене мучив страх перед майбутнім, котре, як мені здавалося, було ближче, ніж ми могли собі уявити — майбутнім, яке мало настати наступного дня. Тоді я почав тихенько, нечутно шепотіти молитву, щоб той день не прийшов, щоб кістки в його ногах зламалися.
Я не знаю, коли заснув, але мене розбудив далекий голос муедзина, що закликав вірних до молитви. Бігла остання година перед світанком, і крізь вікно, яке брат залишив відчиненим, до кімнати проливалося перше світло. Я не знав, чи поспав він бодай трохи, а чи ні, але він сидів за письмовим столом і читав книжку з пожовтілими й загнутими сторінками. Я знав, що то книжка про німця, котрий пройшов пішки від Сибіру до Німеччини, але забув її назву. Обембе був оголений до пояса, і його шкіра туго обтягувала ключиці. Він втратив чимало ваги за кілька тижнів обдумування й планування нашої тепер вже завершеної місії.
— Обе! — погукав я його. Він цього не чекав. Швидко ставши на ноги, він підійшов до ліжка.
— Тобі страшно? — спитав він.
— Ні, — спочатку мовив я, але тоді додав: — Але я все одно боюся, що ті солдати можуть нас знайти.
— Ні, ні, не можуть, — сказав він, хитаючи головою. — Але нам краще нікуди не виходити, поки не приїде батько, і містер Байо не забере нас до Канади. Не хвилюйся, ми покинемо цю країну і решту цього буття далеко позаду.
— А коли вони приїдуть?
— Сьогодні, — сказав він. — Батько приїде сьогодні, а до Канади ми поїдемо наступного тижня. Мабуть.
Я кивнув.
— Слухай, я хочу, щоб ти не боявся, — повторив він.
Мій замислений брат дивився вперед порожніми очима, а тоді, зібравшись із думками й подумавши, що міг мене цим стривожити, сказав:
— Хочеш, я розкажу тобі історію?
Я відповів, що хочу. Він знову замовк на хвилинку. Його губи наче рухалися, але не вимовляли жодних слів. А тоді, закликавши себе до порядку, він повів оповідь про Клеменса Фореля, котрий утік з радянського полону в Сибіру й помандрував до Німеччини. Обембе ще не закінчив розповідати, коли ми почули гучні крики десь неподалік. Ми знали, що це десь зібрався натовп. Мій брат урвав розповідь і прикипів своїми очима до моїх. Ми разом пішли до вітальні, де мати збиралася до крамниці й одягала Нкем. Була середина ранку, десь дев’ята година, і в кімнаті пахло смаженею. На столі стояла тарілка з недоїденими смаженими яйцями, в яких лежала виделка, а коло неї лежав шматок смаженого ямсу.
Ми посідали в крісла біля неї, і Обембе спитав, що це за гамір.
— Абулу, — сказала вона, міняючи Нкем підгузка. — Його тіло перевозять вантажівкою, а ще кажуть, що солдати шукатимуть хлопців, котрі його вбили. Не розумію цих людей, — сказала вона англійською. — Хіба не можна вбити непотрібну людину? Чого ж не можна, щоб якісь хлопці його вбили? Що, як він нагнав на них сильного страху, сказавши, що на них чигає якесь лихо? Чого ж їх винуватити? Ще кажуть, що ті хлопці напали й на солдатів.
— І тепер солдати хочуть їх убити? — спитав я.
Мати глянула на мене, і очі видали її подив.
— Я не знаю, чи хочуть вони їх убити, — вона знизала плечима. — Хай там як, вам краще не виходити, поки все це не вщухне. Ви ж знаєте, що й без того певним чином пов’язані з тим скаженцем, тож я не хочу, щоб ви стали свідками ще й цього. Ніхто з вас більше не матиме жодних справ з тим створінням, живим чи мертвим.
Мій брат сказав: «Так, мамо», — і я надламаним голосом повторив за ним. Тоді мати, а за нею і Девід, що повторив кожне слово її наказу, попросила, щоб ми вийшли й замкнули ворота й двері, коли вона піде на роботу. Я підвівся, щоб іти до хвіртки.
— Дивіться ж тільки впустіть Еме, коли він повернеться, — сказала вона. — Він приїде десь ополудні.
Я кивнув і поспіхом замкнув за ними ворота, боячись, що хтось може побачити мене з вулиці.
Мій брат кинувся на мене, коли я повернувся до будинку, й гупнув мною об двері, ледь не вибивши з мене серце.
— Нащо ти спитав таке у мами, га? Чи ти дурний? Хочеш, щоб вона знову занедужала? Хочеш знову зламати нас?
Я кричав «Ні!» на кожне питання й хитав головою.
— Слухай, — важко дихаючи, сказав він. — Не можна, щоб вони дізналися. Чув?
Я кивнув, опустивши змоклі очі до підлоги. Тоді йому начебто стало мене шкода. Він пом’якшав й поклав руку мені на плече, як завжди.
— Слухай, Бене, я не хотів робити тобі боляче, — сказав він. — Пробач мені.
Я кивнув.
— Не хвилюйся, якщо солдати прийдуть сюди, ми їм не відчинимо. Вони подумають, що нікого немає вдома і підуть собі геть. Ми тут у безпеці.
Він засунув усі завіски й позамикав двері, а тоді пішов до нині порожньої кімнати Ікенни та Боджі. Я подався за ним, і ми присіли на куплений батьком матрац на ліжку — єдиний предмет у кімнаті. Хоч вона й стояла порожня, але знаки колишньої присутності моїх братів були в кімнаті скрізь, як незмивні плями. Я бачив яскравішу частину стіни, звідки був зірваний календар М.К.О., і численні графіті й портрети паличкастих чоловічків. Тоді я глянув на стелю й побачив, що вона затягнута павутинням із численними павуками — знак того, скільки часу минуло від їхньої смерті.
Я стежив за силуетом гекона, що ліз угору прозорою завіскою, на яку світило сонце, а мій брат просто сидів і мовчав, наче мертвий, коли ми почули, як хтось лунко загупав у ворота. Мій брат гарячково потягнув мене за собою під ліжко, і ми закотилися до того темного сховку, а гупання не вщухало, і його супроводжували крики «Відчиніть ворота! Хто вдома є, відчиніть ворота!» Обембе стягнув простирадло так, що воно повисло до підлоги, прикриваючи нас. Я випадково підіпхнув до себе порожню бляшанку без кришки — її затягнуло легкою плівкою павутиння, що прикривало внутрішній чорний, мов смола, бік бляшанки. Певно, то була одна з тих бляшанок, які ми набрали для того, щоб тримати у них рибу й пуголовків, і вона якось уникнула батькової уваги, коли він виносив усе з кімнати.