Калатання у ворота припинилося скоро після того, як ми залізли під ліжко, але ми не рухалися, лежачи в темряві й затамувавши подих. У мене в голові гупало.
— Вони пішли, — сказав я братові трохи згодом.
— Так, — відповів він. — Але краще посидіти тут і переконатися, що вони не повернуться. Що як вони перелізуть через паркан чи… — Він не продовжив, а його погляд спорожнів, ніби він почув щось підозріле. Тоді він сказав: — Зачекаймо тут.
Ми залишалися там, і я стримував нестерпне бажання спорожнити міхура. Я не хотів давати братові жодного приводу боятися чи засмучуватися.
Удруге хтось постукав у ворота десь через годину після першого разу. Цього разу стукали обережно, а за тим пролунав знайомий голос батька, що кликав нас по іменах, питаючи, чи ми вдома. Ми виповзли з-під ліжка й почали обтрушувати себе й свій одяг від пилу.
— Біжи, біжи, впусти його, — сказав мій брат, а сам кинувся до ванної вмити очі.
Коли я відчинив ворота, батько осяяв мене усмішкою. На ньому була кепка й окуляри.
— Чи ви вдвох поснули? — спитав він.
— Так, тату, — сказав я.
— Ох, сили небесні! Мої хлопці стали ледачими чоловіками. Ну, це скоро зміниться, — говорив він, заходячи до будинку. — А чого це ви заперлися, коли сидите вдома?
— Сьогодні сталося пограбування, — сказав я.
— Як, серед ясного дня?
— Так, тату.
Він зайшов до вітальні, поставив дипломат на крісло і заговорив до мого брата, що стояв за стільцями, а сам заходився роззуватися. Заходячи всередину, я почув, як мій брат спитав:
— Як твоя подорож?
— Чудово, просто чудово, — відповів усміхнений батько. Я дуже давно не бачив його таким. — Бен сказав, що сьогодні когось пограбували?
Брат глянув на мене, а тоді кивнув головою.
— Ого, — сказав батько. — Хай там як, у мене для вас обох, сини мої, хороші новини, але спочатку скажіть, чи не залишила ваша мати у домі якої-небудь їжі?
— Вона сьогодні вранці насмажила ямсу, здається, там ще залишилося…
— Вона насипала тобі в твою тарілку, — сказав мій брат, закінчивши почате мною.
Коли я говорив, мій голос захитався, бо я почув сирену, що завивала десь на нашій вулиці, і мене накрила нова хвиля страху перед солдатами. Батько помітив це. Він водив очима від мого обличчя до братового, вишукуючи того, про що не знав.
— У вас двох усе добре?
— Ми згадали Іке й Боджу, — сказав мій брат і вибухнув плачем.
Батько якусь хвильку просто дивився на стіну, а тоді підняв очі й сказав:
— Слухайте, я хочу, щоб відтепер ви залишили все те в минулому. Саме для того я й роблю оце все — позичаю, бігаю туди й сюди, роблю все — для того, щоб ви потрапили до нового середовища, де ви не бачитимете нічого, що могло б нагадати вам про них. Гляньте на свою матір, на те, що з нею сталося. — Він вказав пальцем на порожню стіну, ніби матір стояла там. — Ця жінка немало натерпілася. А чому? Через любов до своїх дітей. Тобто, любов до вас — до всіх вас.
Батько швидко захитав головою.
— Так от, тепер я кажу вам обом, щоб надалі, перш ніж зробити що-небудь — будь-що, — подумайте спочатку про неї, про те, що може статися з нею — і тоді й тільки тоді вирішуйте, робити чи ні. Я навіть не прошу подумати про мене — подумайте про неї. Чули?
Ми закивали.
— Добре, а тепер принесіть мені хтось їжі — я їстиму, навіть якщо воно холодне.
Я пішов на кухню, і в моїх вухах продовжували лунати його слова. Я приніс тарілку з їжею — смаженими ямсом і яйцями — разом з виделкою. На його обличчя повернулася широка усмішка, і за їжею він розповів, як дістав нам проїзні документи в міграційній службі в Лаґосі. Він ще навіть і близько не почав розуміти, що його корабель потонув, що справа його життя — його мапа скарбів (Ікенна = пілот, Боджа = юрист, Обембе = лікар, я = професор) — зникла навіки.
Він витяг тістечка в яскравих обгортках і кинув по два кожному з нас.
— А знаєте, що ще? — сказав він, продовжуючи ритися в своїй валізі. — Байо вже в Нігерії. Я вчора дзвонив Атінуке й говорив з ним. Він приїде наступного тижня і відвезе вас до Лаґоса по візи.
Наступного тижня.
Ці слова знову так наблизили перспективу Канади, що мене це зламало. Той час, про який говорив батько, — «наступний тиждень» — здавався надто віддаленим. Як же я хотів, щоб ми могли протриматися стільки. Я думав, що ми зможемо зібрати речі й поїхати до Ібадана, зупинитися у містера Байо, а коли візи будуть готові — поїхати за ними звідти. В Ібадані нас би ніхто не вистежив. Мені кортіло запропонувати це батькові, але я боявся того, як це сприйме Обембе. Пізніше, коли батько попоїв і заснув, я поділився ідеєю з братом.
— Ми так видамо себе, — відповів він, не піднімаючи очей від книжки, яку читав.
Я з усіх сил шукав на це відповіді, але не знаходив.
Він похитав головою.
— Слухай, Бене, не гарячкуй. Не треба. Не хвилюйся, я дещо придумав.
Коли того вечора мати повернулася додому й розповіла батькові про пошуки й про те, як вона почула на вулицях, що Абулу вбили рибальськими гачками, батько здивувався, що ми не згадали про це ані словом.
— Я подумав, що пограбування важливіше, — сказав я.
— Вони приходили? — спитав батько, твердо дивлячись із-під окулярів.
— Ні, — відповів мій брат. — Поки Бен дрімав, я майже весь час не спав, і не чув нічого, аж поки ти не прийшов.
Батько кивнув.
— Можливо, він намагався напророчити щось тим дітям, і вони кинулися на нього, боячись, що його слова можуть справдитися, — сказав він. — Шкода, що тим чоловіком володів такий дух.
— Таке могло трапитися, — погодилася мати.
Наші батьки провели решту вечора за розмовою про Канаду. Батько переповів свої клопоти матері з такою ж мірою радості, як і нам, а мені саме страшно заболіла голова, і на той час, коли я подався спати — раніше за всіх, — я почувався таким недужим, що боявся, що можу померти. Прагнення перебратися до Канади тоді вже стало таким сильним, що я хотів зробити це будь-що, нехай навіть і без Обембе. Так продовжувалося до пізнього вечора, після того, як батько задрімав у кріслі, а в нього в горлі забулькали хропаки. Тоді спокій і впевненість утекли геть, а пронизливий страх сповнив мою душу холодом. Я почав боятися, що щось таке, чого я поки не бачив, але вже міг вловити нюхом — відчути його наближення — прийде ще до наступного тижня. Я скочив з ліжка й постукав по плечі свого брата, що укрився раппою. Я бачив, що він не спав.
— Обе, ми мусимо розповісти про те, що зробили, аби батько відвіз нас — щоб ми втекли — до Ібадана, до містера Байо. Щоб ми змогли поїхати до Канади наступного тижня.
Я випалив ці слова, ніби протарабанив завченого вірша. Мій брат вибрався з-під раппи й сів.
— Наступного тижня, — пробурмотів я, переводячи подих.
Але мій брат не відповів. Він глянув на мене так, що здалося, ніби він мене не бачив. Тоді він повернувся під раппу й зник з очей.
Мабуть, стояла глупа ніч, коли, я, захеканий і вкритий потом, з болем в голові, почув його «Бене, прокинься, прокинься», і відчув руку, що трусила мене.
— Обе, — видихнув я.
Але коли розплющив очі, мені кілька митей не було його видно. Тоді я побачив, як він викидає одяг із шафи, пакує речі до сумки й метається туди-сюди.
— Ну ж бо, вставай, треба тікати цієї ж ночі, — сказав він і поманив рукою.
— Як, тікати з дому?