— Так. Просто зараз. — Він перестав збиратися й пошепки закричав мені: — Слухай, я усвідомив усі можливості — солдати таки можуть нас знайти. Я натрапив на старого священика тієї церкви, коли тікав від солдата, і той упізнав мене. Я ледь не збив його з ніг.
Мій брат побачив той жах, що сповнив мої очі, коли я почув таке зізнання. Чому ж, спитав його я, він не розповів мені цього раніше?
— Я боюся, що він розкаже їм, що то були ми. Тож давай хутчіш тікати. Вони можуть прийти хоч цієї ж ночі, і вони можуть нас упізнати. Я не спав і всю ніч чув на вулиці якийсь галас. Якщо вони й не прийдуть зараз, то точно з’являться тут вранці чи ще коли. Якщо вони нас ізнайдуть, ми сядемо до в’язниці.
— То що нам робити?
— Треба тікати. Тікати — це єдиний шлях. Єдиний спосіб захистити себе й батьків — захистити маму.
— Куди ми підемо?
— Куди завгодно, — сказав він, починаючи плакати. — Слухай, хіба ти не зрозумів, що вранці вони нас знайдуть?
Я хотів сказати щось, але не знайшов слів. Він повернувся до мене спиною й розстебнув сумку.
— Може, почнеш ворушитися? — спитав він, знову глянувши на мене й побачивши, що я не зрушив з місця.
— Ні, — сказав я. — Куди ми підемо?
— Щойно посвітлішає, нас почнуть шукати. — Його голос зірвався. — І знайдуть. — Він замовк, присів на край ліжка менш ніж на секунду й знову підвівся. — Вони знайдуть нас. — Він похмуро похитав головою.
— Але я боюся, Обе. Не треба було його вбивати.
— Не кажи такого. Він убив наших братів. Він заслуговував на смерть.
— Батько знайде нам адвоката, ми не мусимо тікати, Обе, — сказав я порожнім голосом, а ридання заглушили мої слова. — Не тікаймо.
— Слухай, не будь дурним. Солдати ж нас уб’ють! Ми поранили одного з них, і вони розстріляють нас, як того заколотника Ґідеона Оркара, хіба ж ти не розумієш? — він зробив паузу, щоб слова дійшли до мене. — Уяви, що трапиться з мамою. Це ж військовий режим, це солдати Абачі. Подамося куди-небудь, може, до нашого села, а звідти напишемо сюди. Можна домовитися про зустріч, а тоді нас відвезуть до Ібадана, а потім — до Канади.
Останні слова тимчасово загатили потік моїх сліз.
— Добре, — вимовив я.
— Тоді збирайся, бігом, бігом.
Він почекав, поки я складу свої речі до сумки.
— Хутчіш, хутчіш, я чую материн голос, це вона молиться. Вона може зайти й до нас.
Він приставив вухо до дверей, щоб вловити бодай який- небудь звук, а я тим часом напхав одягу в один рюкзак і взуття — в інший. А тоді, перш, ніж я зрозумів, що діється, він вискочив з вікна разом зі своєю торбою й взуттям, і став лиш обрисом, руки якого я ледве міг роздивитися.
— Кидай своє! — прошепотів він знизу.
Я кинув свій рюкзак, вискочив слідом за ним і впав. Мій брат підняв мене за руку, і ми подалися через дорогу, що вела до церкви, проминаючи занурені в глибокий сон будинки. Лампи на верандах будинків і нечисленні вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали ту ніч. Мій брат чекав на мене, тоді біг і знову чекав, шепочучи «ходи» й «бігом» щоразу, як зупинявся. Ми бігли, і мій страх наростав. Дивні видіння перешкоджали моєму рухові, а з могил забуття повставали різні спогади. Я раз-по-раз озирався на наш будинок, допоки ще міг його роздивитися. Позаду нас місячне сяйво проникало крізь нічне повітря й забарвлювало дорогу, якою ми пробігли, і решту міста сірою поволокою. Звідкись долинав звук чийогось співу, підтриманий барабаном і дзвониками, і він легко перекривав навіть той далекий галас, про який раніше казав Обембе.
Ми подолали чимало шляху, хоч ледве бачили щось у темряві, — гадаю, ми вже добігли до центра свого району, коли батькові слова: «Надалі, перш ніж зробити що-небудь — будь-що — подумайте спочатку про неї, про те, що може статися з нею, — і тоді й тільки тоді вирішуйте, робити чи ні», — увігналися мені в думки й уклинилися палицею в моє колесо. Я втратив рівновагу, як вагон, що злітає з рейок, мої зуби заскреготіли, і я опинився на землі.
— Що з тобою? — спитав він, розвертаючись до мене.
— Я хочу назад, — сказав я.
— Що? Бенджаміне, чи ти здурів?
— Я хочу назад.
Коли він підійшов до мене, я злякався, що він поволочить мене вперед, і закричав:
— Ні, ні, не підходь, не підходь! Просто дозволь мені повернутися!
Він знову рушив уперед, але я скочив на ноги й відстрибнув геть. Я позбивав собі коліна, і знав, що з них потекла кров.
— Стривай! Стривай! — закричав він.
Я зупинився.
— Я не зачеплю тебе, — сказав він, піднімаючи руки, ніби здаючись.
Він розстебнув лямки рюкзака, поклав його на землю й пішов до мене. Він нібито обійняв мене, але щойно його руки обхопили мою шию, він спробував потягти мене вперед, та я засунув ногу між його, як вправно вмів робити Боджа, і зачепив їх. Ми обидва простягнулися на землі. Поки ми боролися, він продовжував наполягати, що нам треба тікати разом, а я благав його дозволити мені повернутися до батьків, бо не хотів, щоб вони втратили нас обох. Врешті я зміг виборсатися, хоч і в роздертій сорочці.
— Бене! — крикнув він, коли я відбіг від нього на якусь відстань.
В ту мить я вже невпинно плакав. Обембе дивився на мене, відкривши рота. Тепер він зрозумів, що я твердо намірився повернутися, бо мій брат розумів усе.
— Якщо ти не підеш зі мною, то скажи їм тоді… — мовив він тремтячим голосом. — Скажи мамі й тату, що я… втік.
Він ледве міг говорити, бо його серце розпирало від горя.
— Розкажи їм, що ми — ти і я — зробили це заради них.
За мить я знову стояв коло нього — вчепившись і притулившись до його тіла. Він притис мене до себе й поклав долоню мені на потилицю, до випнутої частини мого черепа. Обембе довго ридав у мене на плечі, а тоді відчепився від мене й пішов геть, не розвертаючись до мене спиною. Він відійшов на чималу відстань, а тоді зупинився й закричав: «Я тобі писатиму!»
І темрява поглинула його. Я кинувся вперед і заверещав:
— Не треба, Обе, не йди, не кидай мене! — але на тому місці вже не було нічого, крім темряви, — ані сліду мого брата. — Обе! — гукав я, стрімголов біжучи вперед, але він не зупинявся, він ніби не чув мене. Я перечепився, впав і знову звівся на ноги. — Обе! — загукав я на свого брата ще відчайдушніше, добігши до дороги. Ліворуч, праворуч, попереду, позаду — ніде не було видно ані сліду. Ані звуку. Нікого. Він зник.
Я опустився на землю й заголосив із новою силою.
17
Метелик
Бенджамін, був метеликом.
Тендітним крилатим створінням, що купається у світлі, але скоро втрачає крила й падає на землю. Коли мої брати, Ікенна і Боджа, померли, я відчув, що з-над моєї голови зірвали захисний навіс, який завжди прикривав мене, але коли втік Обембе, я упав з висоти, наче метелик, якому в польоті відірвалися крила, і який перетворився на істоту, що більше не може літати, а здатна тільки повзати.
До того часу я ніколи не жив без братів. Я ріс, дивлячись на них, і просто робив усе, як вони, жив життям, що було версією їхнього раннього життя. Я ніколи й нічого не робив без них — особливо без Обембе, котрий, увібравши чимало мудрості двох старших братів і надистилювавши ширшого знання з книжок, зробив мене абсолютно залежним від себе. Я жив із ними й так сильно на них покладався, що в моїй голові жодна думка не могла повністю сформуватися, не пробігши спершу через їхні голови. І навіть після смерті Ікенни й Боджі я жив далі, ніби нічого не сталося, бо Обембе прикрив собою їхню відсутність, пропонуючи відповіді на всі мої питання. Але тепер не стало і його, і я лишився самотньо стояти коло порогу дверей, крізь які до дрожі боявся ступити. Не сказати б, що я боявся жити сам, просто я не знав, як це робити, й не готувався до цього.
Коли я повернувся, наша кімната стояла мертва, порожня й темна. Я ліг на підлогу й плакав, поки мій брат тікав із рюкзаком на спині й невеликою сумкою у клітинку в руці. Темрява над Акуре поволі розсіювалася, а він біг далі, хекаючи й пітніючи. Він мусив бігти, можливо, пришпорений назвою книжки Клеменса Фореля — «Так далеко, куди занесуть мене ноги». Певно, він ступав тихою темною вулицею, поки не досягнув її кінця. Там він міг ненадовго зупинитися на розвилці доріг, на хвильку нездатний вирішити, куди податися. Але, як і Форель, він, певно, піддався страхові бути впійманим, і той страх мусив підживити й розкрутити його думки, наче турбіну, що викидає назовні ідеї. Певно, біжучи, він багато разів перечіпався чи й падав у вибоїни, або заплутувався ногами у палому листі. Може, десь дорогою він виснажився й захотів напитися води. Він, певно, увесь просяк потом і вкрився брудом, але біг далі, несучи в серці чорний прапор страху, з якого частина була страхом того, що стане зі мною, його братом, разом з яким він спробував загасити пожежу, що охопила нашу оселю. І та пожежа у відповідь пригрозила поглинути й нас.