Коли наступного дня, у суботу, вона пішла до крамниці з Девідом і Нкем, ми зробили все, аби знищити всі докази нашого промислу. Боджа поквапливо приховав свої вудки й одну запасну під іржавенькими листами покрівлі — залишками з 1974 року, коли звели наш будинок, — що стояли під парканом коло материних грядок із помідорами. Ікенна знищив свої вудки й викинув уламки до смітника за огорожею.
Тієї суботи нас навідав батько, і це сталося точно через п’ять днів після того, як нас упіймали за риболовлею біля річки. Напередодні його відвідин ми з Обембе вибагливо молилися, бо я сказав, що Бог міг би й торкнутися батькового серця, аби той утримався від шмагання. Ми разом стали на підлогу навколішки й завели:
— Господи Боже, якщо ти любиш нас так, як кажеш, — Ікенну, Боджу, Бена й мене, — почав Обембе, — то не дай батькові приїхати нас навідати знову. Нехай залишається в Йолі, просимо тебе, Господи. Будь ласка, почуй нас: знаєш, як сильно він нас шмагатиме? Ти це розумієш? От послухай, у нього є батоги з волячої шкіри, kobokos, які він купив у м’ясника, — ото вже вони болючі! Слухай, Господи, якщо ти дозволиш йому повернутися й відшмагати нас, то ми більше не ходитимемо до недільної школи і ніколи більше не співатимемо й не плескатимемо в долоні у церкві! Амінь.
— Амінь, — повторив я за ним.
Коли батько приїхав опівдні того дня, погудівши клаксоном під ворітьми, як він часто робив, заїжджаючи до двору серед радісного галасу, ми з братами не вийшли його привітати. Ікенна запропонував, щоб ми залишилися у кімнатах і вдали, що поснули, тому що могли б роздратувати батька ще більше, якби вийшли його зустрічати «просто так, ніби нічого не сталося». Тож ми зібралися в кімнаті Ікенни, уважно прислухаючись до батькових рухів і чекаючи миті, коли мати почне свою доповідь, а вже вона була гарною оповідачкою. Щоразу, коли батько повертався, вона сідала біля нього на великій канапі у вітальні і детально змальовувала, як жила родина за його відсутності, — включаючи такі категорії, як виниклі родинні потреби й те, як їх було задоволено, у кого вона що позичала, наші успіхи у школі, церкві. Окремо вона доводила до його відома випадки непокори, які вважала неприпустимими і які, на її думку, заслуговували на його покарання.
Я пам’ятаю, як вона колись два вечори поспіль годувала його розповіддю про те, як одна жінка з нашої пастви народила дитину, повідомивши навіть про її вагу. Вона розповідала про диякона, котрий випадково перднув, стоячи на подіумі в церкві минулої неділі, і описала, як мікрофони посилили той ганебний звук. Мені особливо сподобалося, як вона переповіла випадок, коли в нашому районі лінчували злодія — як натовп збив того втеклого крадія на землю градом каміння, і як вони дістали десь автомобільну покришку й приладнали йому на шию. Вона підкреслила загадковість миттєвої появи в натовпі бензину і те, що злодій не встиг і кашлянути, як уже горів. Так само уважно, як і батько, я слухав, як вона описувала вогонь, що огорнув злодія, і те, як особливо яскраві його пасма здійнялися на найволохатіших ділянках його тіла — особливо на лобковій — і як повільно воно поглинуло його. Мати описувала калейдоскоп вогню, що оповив злодія сяйвом від язиків полум’я, і його зойк такими живими фарбами, що картина охопленої вогнем людини так і закарбувалася в моїй пам’яті. Ікенна інколи казав, що якби мати здобула освіту, то стала б чудовим істориком. Він мав рацію, бо мати рідко коли пропускала будь-яку деталь того, що сталося за батькової відсутності. Вона розповідала йому про кожну подію.
Отож спочатку вони говорили про поточні питання: про батькову роботу і його думку щодо знецінення найри за «цього гнилого устрою під владою теперішньої адміністрації». Хоч ми з братами завжди хотіли мати такий словниковий запас, який мав батько, були часи, коли ми його зневажали, і часи, коли той лексикон здавався просто необхідним, як у випадках, коли він говорив про політику, про яку не можна було балакати мовою іґбо через відсутність потрібних слів. Серед таких понять була й «аміністація», як мені тоді чулося це слово. Центральний Банк котився до прірви, і головною темою озвучених того дня батькових роздумів було можливе наближення смертної години Ннамді Азіківе, першого президента Нігерії, якого батько любив і вважав наставником. Зік, як його називали, лежав у шпиталі в Енуґу. Батько говорив песимістично. Він побивався через негідний стан закладів охорони здоров’я в нашій країні. Він кляв диктатора Абачу і бідкався через маргіналізацію народу іґбо в Нігерії. Решту часу, поки вечеря не була готова, він нарікав на британців, котрі породили чудовисько, утворивши Нігерію як єдину країну. Коли ми почали їсти, мати взяла диригентську паличку у свої руки. Чи знав батько, що усі вихователі в дитсадку, до якого пішла Нкем, її полюбили? Коли він спитав: «Ezi okwu — Он як?» — вона переповіла йому хронологію досягнень маленької Нкем. «А як тут Оба, король Акуре?» — поцікавився батько, тож вона розповіла йому геть усе про сварку Оби з військовим губернатором штату, столицею якого було місто Акуре. Мати продовжувала говорити, аж раптом, коли ми того вже не чекали, сказала:
— Діме, я хочу тобі дещо розповісти.
— Я уважно слухаю, — відповів батько.
— Діме, твої сини Ікенна, Боджа, Обембе й Бенджамін утнули найгіршу, абсолютно й невимовно погану річ.
— Що вони зробили? — спитав батько, різко клацнувши столовим сріблом значно гучніше, ніж до того.
— Ох, гаразд, Діме. Ти знаєш матір Іябо, жінку Юсуфа, ту, що торгує арахісом…
— Так, так, я її знаю, переходь хутшіч до того, що вони зробили, подруго моя! — вигукнув він. Батько часто називав когось «друже мій» чи «подруго моя», коли та людина його дратувала.
— Ehen, ця жінка продавала арахіс тому старому священику з Небесної Церкви, що коло Омі-Али, аж коли на стежці, що веде до річки, з’явилися хлопці. Вона їх одразу впізнала, гукала до них, але вони й не озирнулися. Жінка сказала священикові, що знає їх, а він розповів, що ці хлопці вже багато днів рибалять на річці і що він їх кілька разів намагався попередити, та вони й слухати не хотіли. А знаєш, що є найтрагічнішим? — мати плеснула долонями, щоб підготувати його до нещадної відповіді на це питання. — Мати Іябо впізнала у тих хлопцях твоїх синів: Ікенну, Боджу, Обембе і Бенджаміна.
Настала хвилина тиші, під час якої погляд батька блукав кімнатою і зупинявся на різних предметах: на підлозі, на стелі, на завісці — на будь-чому, немов просячи їх бути свідками того, про яку негідну поведінку йому щойно розповіли. Поки тривала тиша, я також роздивлявся навколо. Я переводив погляд від футболки Боджі, що висіла біля дверей, на шафу, а звідти — на календар на стіні. Ми називали його календарем М.К.О., бо на ньому ми четверо стояли з М.К.О. Абіолою, колишнім кандидатом у президенти. Я помітив дохлого таргана — можливо, убитого в гніві — його голова тепер була розмазана по вичовганому жовтому килимку. Це нагадало мені про ті зусилля, яких ми доклали, щоб знайти ігрову приставку, яку батько заховав від нас і яка б утримала нас від риболовлі. Якось у пошуках приставки ми обшукали кімнату батьків, поки мати з малечею кудись пішла, але її ніде не було — ані в батьковій шафі, ані в жодному з незліченних комодиків. Тоді ми взяли батькову стару металеву скриню, ту, про яку він казав, що її придбала для нього наша бабуся, коли він уперше поїхав із села до Лаґоса 1966 року. Ікенна був певен, що приставка лежала там. Ми перенесли залізну скриню, що була важка, наче труна, до кімнати Ікенни й Боджі. Тоді Боджа ретельно перепробував усі ключі, що в нас були, аж поки кришка зі скрипом не підстрибнула вгору. Поки вони несли скриню, з неї виліз тарган, видерся на іржаву кришку й полетів собі геть. Коли Ікенна відкинув кришку, кімнату заповнили темно-червоні комахи. Ми й оком не встигли змигнути, як один тарган уже опинився на жалюзі, інший повз головою донизу дверцятами шафи, а ще один заповзав у кросівок до Обембе. Ми з братами з криками тупотіли по тисячах тарганів майже тридцять хвилин, намагаючись наздогнати їх, а вони розбігалися навсібіч. Тоді ми винесли скриню геть. А після того, як ми замели кімнату від тарганів, Обембе приліг на ліжку, і я побачив у нього на підошвах розтовчені шматки тарганів: відокремлений зад, розтовчену сплющену голову з вилізлими очима, шматки відірваних крил, що позалазили аж у проміжки між його пальцями, і жовту речовину, що вичавилася з грудей комах. Один лежав під його лівою ногою, розплющений до товщини паперу, з розчепіреними крилами.