Мої думки, подібні до монетки, що обертається, застигли, коли батько неочікувано спокійним голосом сказав:
— Отож, Адаку, ти сидиш тут і по всій правді кажеш мені, що мої хлопці — Ікенна, Боджанонімеокпу, Обембе й Бенджамін — і були тими, кого бачили на річці? Саме на тій небезпечній річці, де встановлено комендантську годину, і на якій, як відомо, зникали навіть дорослі?
— Так і є, Діме, вона бачила саме твоїх синів, — відповіла вона англійською, бо батько раптом перейшов на неї і наголосив кожен склад у слові «зникали» особливим тоном.
— Сили небесні! — кілька разів швидко повторив батько, викрикуючи так, що склади розділилися, і два слова звучали як «Сили-не-бесні», нагадуючи звуки, коли хтось біжить металевою поверхнею.
— Що це з ним? — спитав Обембе, наблизившись до самісінької межі плачу.
— Та закрий свого рота, — тихо гаркнув Ікенна. — Хіба я не казав вам кинути рибалити? Але ви всі вирішили послухатися Соломона. Ось вам результат.
Батько спитав:
— То ти справді хочеш сказати, що вона бачила моїх хлопців? — одночасно з Ікенною, і ми почули, як мати відповіла: «Так».
— Сили небесні! — вигукнув батько ще голосніше.
— Вони всі в хаті, — сказала мати, — спитай їх і дізнаєшся сам. Як подумаю, що вони справді купили рибальське знаряддя, гачки, вудилища й грузила на кишенькові гроші, що ти їм давав, то стає ще гіркіше.
Матір виразно акцентувала слова «на кишенькові гроші, що ти їм давав», і це глибоко вжалило батька. Він, певно, почав звиватися, як проколотий черв’як.
— І довго вони цим займалися? — спитав він. Мати, прагнучи відмежуватися від провини, трохи повагалася, і тоді батько рикнув: — Хіба я говорю до глухонімої?
— Три тижні, — визнала вона переможеним голосом.
— Сили небесні! Три тижні, Адаку. З тобою під одним дахом?
Однак то була брехня. Ми сказали матері, що все тривало три тижні, бо сподівалися, що це зменшить нашу провину. Але навіть цієї неточної інформації було досить, щоб розпалити батьків гнів.
— Ікенно! — заревів він. — Іке-енно!
Ікенна, який увесь цей час, відколи мати почала свою розповідь, сидів на підлозі, підскочив на рівні. Спочатку він кинувся до дверей, тоді зупинився, ступив назад і взявся рукою за сідницю. Він одягнув ще одні шорти, щоби бодай трохи зменшити вплив того, що на неї чекало, хоча він, як і решта з нас, розумів, що батько, скоріш за все, битиме по голій шкірі.
Він підняв голову й крикнув:
— Сер!
— Зараз же йди сюди!
Ікенна, обличчя якого було всипане веснянками, схожими на бубони, пішов уперед, зупинився перед невидимим бар’єром, що раптом виник на його шляху, а тоді вибіг з кімнати.
— Вийдіть усі сюди, перш ніж я дорахую до трьох! — гукнув батько. — Бігом!
Ми відразу сипонули з кімнати й стали тлом позаду Ікенни.
— Я так розумію, ви чули, що розповіла мені ваша мати, — сказав батько, і на його лобі проступили довгі смуги вен. — Це правда?
— Це правда, сер, — відповів Ікенна.
— Тож… це правда? — сказав батько, і його очі миттєво прикипіли до опущеного лиця Ікенни.
Розлючений, він не став чекати відповіді, а одразу ж пішов до своєї кімнати. Мої очі впали на Девіда, який сидів на одному з диванів з пакунком печива в руці й готувався дивитись, як нас відшмагають, а тим часом батько повернувся з двома батогами, один закинувши на плече, а інший міцно стиснувши в руці. Він витяг на середину кімнати невеличкого столика, за яким зазвичай їв. Мати, яка щойно прибрала з нього тарілки й протерла ганчіркою, застебнула раппу на грудях і стала вичікувати миті, коли батькове покарання зайде надто далеко.
— Кожен із вас простягнеться скатертю на цьому столі, — сказав батько. — Кожен отримає свого прочухана по голій шкірі, так, як ви прийшли у цей грішний світ. Я впріваю й мордуюся, щоб відправити вас до школи, щоб ви отримали західну освіту, як цивілізовані люди, а натомість ви захотіли стати рибалками. Ри-бал-ка-ми! — він кілька разів вигукнув це слово, наче для нього воно звучало прокляттям, і, повторивши його надцять разів, він наказав Ікенні витягнутися на столі.
Покарання було суворим. Батько змусив нас рахувати отримані удари. Ікенна і Боджа, простягнувшись на столі зі скатаними донизу шортами, налічили відповідно двадцять і п’ятнадцять, тоді як ми з Обембе нарахували по вісім ударів кожен. Мати намагалася втрутитися, але її відштовхнуло суворе батькове попередження, що як вона заважатиме, то теж отримає своє разом із нами. Зважаючи на те, як сильно розсердився, він міг говорити це цілком серйозно. Батька не зворушили ані наші крики, писки й верески, ані материні благання, і він продовжував нас шмагати, втовкмачуючи нам, як він працює, щоб заробити для нас гроші, і люто випльовуючи слово «рибалки», а тоді повернувся до своєї кімнати, закинувши батоги на плече й залишивши нас триматися ззаду за штани й рюмсати.
Вечір після прочухана був жорстоким. Як і мої брати, я відмовився від вечері, попри голод і принадні аромати смаженої індички та плантанів — рідкісної страви, яку приготувала мати, знаючи, що гордість не дозволить нам вечеряти, і сподіваючись покарати нас ще сильніше. Взагалі, до того дня додо (смажені плантани) не готувалося в нашому домі дуже давно. Мати наклала на нього заборону роком раніше, після того як ми з Обембе поцупили кілька шматків із холодильника, а тоді збрехали, що бачили, як додо поїли пацюки. Мені страшно хотілося вибратися тихенько з кімнати й узяти з кухні одну з чотирьох тарілок, у які мати насипала наші порції страви, але я не смів цього робити, бо боявся, що цим зраджу братів, які замислили голодування на знак протесту. Цей невтамований голод посилив мій біль, тож я плакав до пізньої ночі, аж поки не поринув у сон.
Наступного ранку мати розбудила мене, поплескавши по плечі й сказавши:
— Прокидайся, Бене, прокидайся. Батько хоче тебе бачити, Бене.
Кожна клітина мого тіла горіла вогнем. Здавалося, що на сідницях стало більше плоті. Однак мене втішило, що наше голодування не триватиме увесь наступний день, як я побоювався. Ми ж бо завжди після таких суворих покарань копилили на батьків губи і якийсь час уникали і їх самих, і їжі, щоб відплатити їм і — якщо пощастить — змусити їх вибачитися й замиритися з нами. Але цього разу ми не мали нагоди так вчинити, бо батько сам покликав нас до себе.
Щоб підвестися з ліжка, я спочатку підповз до його краю, а тоді повільно опустив ноги, і вмить мої сідниці пронизало цвяхами болю. Коли я увійшов у вітальню, там і досі було напівтемно. Минулого вечора вимкнулася електрика, і зараз вітальню освітлювала лише гасова лампа, що стояла посеред столу. Боджа, який з’явився в кімнаті останнім, прийшов накульгуючи й кривлячись за кожним рухом. Коли ми всі розсілися по місцях, батько довго на нас дивився, поклавши підборіддя на руки. Мати, яка сиділа обличчям до нас на відстані простягнутої руки від мене, розв’язала з одного боку сповивальну раппу, зв’язану вузлом під пахвою, і підняла бюстгальтер. Її кругла, наповнена молоком цицька одразу зникла в крихітних обіймах Нкем. Немовля пожадливо накрило ротом округлу, темну й пружну пипку, мов тварина, яка накинулася на свою здобич. Батько з цікавістю подивився на пипку, а коли та зникла з очей, зняв окуляри і поклав їх на стіл. Щоразу, як він знімав окуляри, наша з Боджею разюча схожість на нього — темна шкіра й голова у формі квасолини — проступала ясніше. Ікенна й Обембе були загорнуті у материну шкіру кольору термітника.
— Гаразд, слухайте всі, — сказав батько англійською. — Те, що ви зробили, завдало мені болю з кількох причин. По-перше, перед тим, як поїхати, я казав вам не завдавати клопотів матері. А що ви зробили? Познайомили її — і мене — з батьком усіх клопотів.