— Ішов би ти краще додому! — гукнула вона. — Він уже не прийде.
Її подруги завищали сміхом. Я почув, як одна з них скаржилася, що «всі красунчики — геї».
І саме коли я думав про їхні слова, я побачив чоловіка, який дивився на мене з іншого боку Площі. Після того, як розповсюдилися призначені для геїв паби, клуби та чати в інтернеті, одиноким чоловікам, щоб знайти собі пару, більше не потрібно тинятися морозними ночами по туалетах і кладовищах. Але деяким все одно подобається ризикнути відморозити собі який-небудь орган — навіщо їм це, я гадки не маю.
Зростом він був метр вісімдесят сантиметрів, а вдягнутий у красивий костюм, що підкреслював широкі плечі та вузьку талію. На вигляд йому було трохи за сорок, він мав гарні риси обличчя, а брунатне волосся було зачесане по-старомодному. У світлі вуличних ліхтарів роздивитися було важко, але мені здалося, що очі в нього сірі. В руках у нього була тростина зі срібною голівкою, і я навіть не дивлячись міг би здогадатися, що туфлі в нього ручної роботи. Додайте йому ще супутника — дещо етнічного молодого парубка — і через таке зловживання кліше можна поліцію викликати.
Коли він неквапливо пішов до мене, я подумав, що він таки дійсно шукає собі дещо етнічну пару.
— Вітаю! — сказав він. У нього була чиста аристократична вимова, як у типового англійського злодія з голлівудського кінофільму. — Що ви тут робите?
Я вирішив спробувати сказати правду.
— Полюю на привида.
— Цікаво, — сказав він. — Йдеться про якогось конкретного привида?
— Ніколас Волпенні, — відповів я.
— Як вас звати і де ви мешкаєте? — спитав він.
Жоден лондонець не стане відповідати на таке питання без спротиву.
— Перепрошую?
Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака й вийняв звідти гаманець.
— Старший детектив-інспектор Томас Найтінґейл, — сказав він і показав своє посвідчення.
— Констебль Пітер Ґрант, — представився я.
— Ви з відділку Черінг-Крос?
— Так, сер.
Він дивно посміхнувся.
— Продовжуйте, констеблю, — сказав він і пішов геть по Джеймс-Стріт.
Ось так і сталося, що я розповів старшому детективові-інспектору, що полюю на привидів, і якщо він мені повірив, то подумав, що я несповна розуму, а якщо не повірив, то подумав, що я гей, який має намір порушити громадський порядок непристойними діями.
А привид, якого я шукав, так і не з'явився.
Ви коли-небудь тікали з дому? Я тікав. Двічі. Першого разу, коли мені було дев'ять років, я дістався лише до супермаркету на Кемден Хайстріт, а другого разу, коли мені було чотирнадцять, я дістався аж до вокзалу Юстон і зупинився вже перед розкладом відправлення поїздів. Обидва рази мене ніхто не рятував, не знаходив, не повертав; коли я повертався додому, моя мати, цілком можливо, навіть не знала, що я тікав. Тато точно не знав — у цьому я певний.
Обидві пригоди закінчилися однаково: моїм усвідомленням того, що зрештою, хай там як, я повернуся додому. У дев'ятирічному віці ключовим було розуміння того, що той супермаркет є зовнішньою межею моїх знань про довколишній світ. За ним були станція метро та велика будівля зі статуями котів, а ще далі — інші вулиці та поїздки автобусом до підвальних клубів, у яких було сумно, пусто й пахнуло пивом.
У чотирнадцятирічному віці я був уже більш раціональним. Я не знав жодного з міст, що були в таблиці відправлень поїздів, і сумнівався, що вони будуть більш гостинними, ніж Лондон. Мені, напевно, не вистачило би грошей поїхати від Лондона далі, ніж на 20 кілометрів, але навіть якби я вмудрився поїхати зайцем, чим би я харчувався? Тих грошей, що я мав при собі, вистачило б на те, щоб поїсти тричі, а потім довелося би повертатися до мами з татом. Будь-яка альтернатива тому, щоб сісти на автобус і повернутися додому, лише відстрочувала моє неминуче повернення.
О третій годині ночі на Ковент-Ґарден я відчував те саме. Усі можливі варіанти мого майбутнього вели до єдиного шляху, якого я не міг оминути. Я не їздитиму на класній тачці й не казатиму «спіймався, синку». Я працюватиму в процесуальному відділі й «робитиму неоціненний внесок».
Я пішов назад, до казарми.
Мені здавалося, що десь в далечині хтось сміється з мене.
Розділ 2
Мисливський собака на привида
Наступного ранку Леслі спитала мене про успіхи в полюванні на привида. Ми тоді гаяли час перед дверима кабінету Неблета — місця, з якого я мав отримати фатальний удар долі. Наша присутність там не була потрібна, але ми обоє хотіли скоротити свою агонію.
— Бувають варіанти гірші за процесуальний відділ, — сказав я.
Ми обоє задумалися над цим.
— Дорожня поліція, — сказала Леслі. — Це гірше за процесуальний відділ.
— Але машини там дають непогані, — сказав я. — п'ятірка BMW, Mercedes M-класу.
— Знаєш, Пітере, ти такий верхогляд, — сказала Леслі.
Я хотів був обуритися, але саме цієї миті з кабінету вийшов Неблет. Побачивши нас, він не здивувався. Він вручив Леслі конверт, який вона чомусь не наважувалася розкрити.
— На вас чекають у Белгравії, — сказав Неблет. — Можете їхати.
У Белгравії базувалася штаб-квартира відділу розслідування вбивств. Леслі нервово помахала мені рукою, розвернулася й поскакала коридором геть.
— Оце справжній ловець злодюг, — сказав Неблет. Подивившись на мене, він нахмурився. — А стосовно вас я не знаю, що думати.
— Я активно роблю неоціненний внесок, сер, — сказав я.
— Хитрий лис — ось ви хто, — сказав Неблет. Мені він замість конверта вручив папірець. — Ви працюватимете зі старшим інспектором Томасом Найтінґейлом.
На папірці були написані ім'я інспектора та адреса японського ресторану на Нью-Роу.
— А який це відділ? — спитав я.
— Економічні та незвичайні злочини, наскільки мені відомо, — відповів Неблет. — Там від вас вимагається цивільний одяг, тож не баріться.
«Економічні та незвичайні злочини» — за цією спільною назвою було багато дуже різних вузькоспеціалізованих підрозділів, починаючи від мистецтв і антикваріату й закінчуючи імміграцією та комп'ютерними злочинами. Найголовнішим було те, що процесуального відділу серед цих підрозділів не було. Я пішов від Неблета якнайшвидше, поки він не змінив свою думку, але хочу наголосити на тому, що я в жодному разі не поскакав.
Нью-Роу була вузенькою пішохідною вуличкою між Ковент-Ґарден і провулком Святого Мартіна; на одному з її кінців розташувався супермаркет «Теско», а на другому — театри провулка Святого Мартіна. «Tokyo A Go Go» виявився бенто-рестораном посередині цієї вулиці; він був затиснутий між приватною галереєю мистецтв і магазином спортивних товарів для жінок. Всередині він був довгий, ширини ледь вистачало на два ряди столиків, панував мінімалістський японський стиль: полірована дерев'яна підлога, дерев'яні лаковані столи та стільці, багато прямих кутів і рисового паперу.
Найтінґейл сидів за останнім столиком і їв з чорної лакованої дерев'яної коробочки-бенто. Побачивши мене, він підвівся й потиснув мені руку. Коли я всівся навпроти нього, він спитав, чи голодний я. Я сказав «ні, дякую». Я нервував, а тому дотримався правила: не класти рис у схвильований шлунок. Інспектор замовив чай і спитав, чи не проти я, якщо він продовжить їсти. Я сказав, що я не заперечую, і він продовжив швидкими рухами паличок виймати з бенто їжу.
— То він повернувся? — спитав Найтінґейл.
— Хто?
— Ваш привид, — сказав Найтінґейл. — Ніколас Волпенні: удавав жебрака, грабував п'яниць, за нагоди крав. Належав до парафії Сент-Джайлс. Здогадуєтеся, де його поховано?
— На цвинтарі Акторської церкви?
— Дуже добре, — сказав Найтінґейл і спритно схопив паличками шматок качки. — То він повернувся?
— Ні, не повернувся, — сказав я.
— Привиди вередливі, — сказав він. — Свідки з них дуже ненадійні.