Підлога затремтіла і щойно я встиг подумати «Що за дідько?!», аж у південний бік крамниці вдарила стіна води. Двері розчахнуло й не встиг я за щось схопитися, аж повінь здійняла мене й вдарила об стелю. Ударом вибило з моїх легень повітря, і я був змушений скоритися інстинктові й хапнути ротом. На мить мені стало видно, як Беверлі спокійно плаває серед мотлоху, а потім вода витекла з крамниці так швидко, що я гепнувся на підлогу.
Батько, виявивши більшу холоднокровність, ніж я, утримав себе та свою сім'ю, упершись у прилавок. Вони всі запевнили мене, що з ними все гаразд, окрім найменшої, яка хотіла те саме ще раз. Стоячи посеред крамниці, Беверлі переможно скинула вгору кулак.
— Так! — сказала вона. — А чи може таке зробити Тайберн?
Ейфорія Беверлі тривала довго: за цей час я встиг відправити німецьку сім'ю до найближчої швидкої допомоги. Наскільки я зміг зрозуміти з побаченого, спричинена Беверлі хвиля води розпочалася десь біля центра критого ринку й покотилася на всі боки, заливши Площу приблизно на десять сантиметрів. Я подумав, що Беверлі одним ударом збільшила руйнування того вечора вчетверо, але ділитися з нею цією думкою не став. Вогонь, який був на даху, їй погасити не вдалося, але коли ми йшли звідти, туди вже прямували лондонські пожежники, які закінчать цю справу.
Побачивши пожежників, Беверлі дивно збудилася й практично потягла мене вздовж Джеймс-Стріт геть від ринку. Заворушення, схоже, вже скінчилися, якщо не зважати на ЗМІ, що полювали на відьом, і на офіцерів швидкого реагування, що стояли групами навколо, обговорювали методи застосування кийків і повертали на місце свої ідентифікаційні номери.
Ми сіли на п'єдесталі колони на Севен Даєлз і дивилися на машини служб швидкого реагування, що ревіли повз нас; кожного разу, коли проїжджали пожежники, Беверлі здригалася. Хоч вечір був теплий, ми почали мерзнути, бо були наскрізь промоклі. Беверлі взяла мене за руку й стиснула її.
— Я в такій халепі, — сказала вона.
Я обняв її однією рукою, а вона скористалася цією нагодою, щоб просунути під мою сорочку холодну руку й гріти її там.
— Дуже дякую, — сказав я.
— Просто замовкни й думай про щось тепле, — сказала вона, неначе коли її груди терлися об мій бік, я міг думати про щось інше.
— Ну, зіпсувала ти кілька труб, — сказав я. — Які через це можуть бути проблеми?
— То були пожежні гідранти, а це означає, що культ Нептуна буде невдоволений, — відповіла вона.
— Культ Нептуна?
— Лондонська пожежна бригада, — пояснила вона.
— Лондонські пожежники вірять у бога Нептуна?
— Ні. Принаймні, не офіційно, — сказала вона. — Але ж ти розумієш: моряки та Нептун — природний союз.
— Пожежники — моряки?
— Не зараз, — сказала вона. — Але за старих часів для тушіння пожеж шукали дисциплінованих хлопців, які розумілися на воді, линвах та драбинах і не боялися висоти. А з іншого боку, багато моряків шукали постійну роботу на суші, тож вони були наче створені одні для одного.
— Але все одно… Нептун? — сказав я. — Римський бог моря?
Беверлі поклала голову на моє плече. Її волосся було мокре, але я не заперечував.
— Моряки забобонні, — сказала вона. — Навіть ті з них, хто вірить в Ісуса, знають, що треба мати повагу до Царя Морів.
— Ти зустрічалася з Нептуном?
— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — Такої особи не існує. У будь-якому разі, мені соромно за гідранти, але по-справжньому мене турбує Лондонський водоканал.
— Дай-но вгадаю, — сказав я. — Вони шанувальники Ктулху?
— Не думаю, що вони в когось вірять, але тих, хто може зливати у твій головний витік неочищені стічні води, краще не сердити.
— Знаєш, — сказав я, — я, здається, жодного разу не бачив твою річку.
Беверлі посунулася й влаштувалася зручніше на моїх грудях.
— Я маю хату недалеко від Кінгстон-Байпас, — сказала вона. — Будинок невеличкий, але садок спускається аж до води, — вона підняла голову так, що її губи злегка торкалися моїх. — Можемо поплавати.
Ми поцілувалися. Вона смакувала полуницями, вершками та жуйкою. Бог знає, що з нами могло бути далі, але натомість біля нас вискнув, гальмуючи, «Рейндж-Ровер», і Беверлі відірвалася від мене так швидко, що в мене губи пекли.
З «Рейндж-Ровера» вийшла й попростувала до нас кремезна жінка в джинсах. Її темношкіре виразне кругле обличчя на разі виражало надзвичайне невдоволення.
— Беверлі! — сказала вона, майже не звернувши на мене увагу. — На тебе чекають проблеми — негайно в машину.
Беверлі зітхнула, поцілувала мене в щоку й пішла до сестри. Попри біль у побитій спині, я підвівся.
— Пітере, — сказала Беверлі, — познайомся, це моя сестра Фліт.
Фліт критично оглянула мене. На вигляд їй було трохи за тридцять, статура як у спринтерки — широкі плечі, тонка талія, великі м'язисті стегна. На ній був твідовий піджак поверх чорного светра, волосся стрижене до стану майже щетини. У мене з'явилося дивне відчуття, що я її звідкись знаю, ніби як при зустрічі з трохи знаменитою людиною, ім'я якої не можеш згадати.
— Я б залюбки познайомилася, Пітере, але зараз не слушний час, — сказала Фліт. Потім вона повернулася до Беверлі: — Сідай у машину.
Беверлі сумно посміхнулася мені й зробила те, що їй сказали.
— Зачекайте! — сказав я. — Я десь вас бачив.
— Ти вчився в тій самій школі, що й мої діти, — сказала вона, знов сідаючи в Рейндж-Ровер.
Щойно двері зачинилися, Фліт почала кричати на Беверлі. Я зміг розчути лише «дитина безвідповідальна». Побачивши, що я дивлюся, Беверлі закотила очі. Я замислився: як воно, рости з багатьма сестрами? А ще я подумав, що було б добре, якби по мене теж хтось приїхав на Рейндж-Ровері, навіть якщо цей хтось кричав би на мене всю дорогу.
Лондонські заворушення мають дивну рису: щойно вийдеш за межу бунту — усе здається таким, як завжди. З поганого — Ковент-Ґарден майже згорів, але було й добре: на найголовніші гілки громадського транспорту це ніяк не вплинуло. Було темно, я був мокрий, у Фоллі мене досі не пускають, а провести ще одну ніч на стільці в палаті Найтінґейла мені не хотілося. Я зробив те, що робить кожний, хто не має іншого вибору — повернувся туди, де тебе впустять, коли б ти не прийшов.
Сісти в метро було помилкою. Поїзди були переповнені людьми, що поверталися додому з вечірніх пиятик. Попри пізній вечір, у вагонах було тепло й тісно, але зважаючи на мій мокрий, розхристаний і трохи етнічний вигляд, мені давали більше місця, ніж іншим людям.
У мене боліли спина та нога, я був утомлений і щось я упускав. У поліцейську інтуїцію я ніколи не вірив. Я спостерігав за тим, як працює Леслі: кожного разу, коли вона щось вгадувала, це траплялося тому, що вона помічала те, що я пропустив, копала глибше й більше думала про розслідування. Якщо я хочу врятувати її життя, мені треба робити те саме.
На Ґудж-стріт зайшли ще люди. Стало спекотніше, зате я почав висихати. Хлопець у коричневих штанах і синій куртці зайняв місце праворуч від мене, біля дверей до іншого вагона, настільки близько, що я чув писклявий ритм з його навушників. Я знову відчув себе захищеним анонімністю.
Жодне з прочитаних мною згадувань про поверненців не пояснювало, чому і як звичайний привид отримував уміння висмоктувати магію з інших привидів. Моя робоча теорія полягала в тому, що привиди були копіями особистостей, які якимось чином закарбувалися в магічному осаді, що накопичувався на фізичних предметах, тобто, у vestigia. Я мав підозру, що з часом привиди деградують так само, як записи на магнітофонній стрічці, якщо тільки їхній сигнал не підсилювали додатковою магією, звідси й потреба висмоктувати її з інших привидів.