Зайшовши до кімнати, я взяв конспект з латини й перевірив дещо про давньоримські імена. А вони, між іншим, складалися з трьох частин — преномен, номен і когномен — і якщо вам до снаги прочитати власний почерк, вони здатні багато повідати про людину. Веріка — не латинське ім'я; я припустив, що воно бритське, а Тиберій Клавдій — то перші імена Тиберія Клавдія Цезаря Августа Германіка, що був відомий також як Імператор Клавдій, який царював саме тоді, коли римляни вперше завоювали Британію. Цей імператор вважав за краще за будь-якої можливості заручатися підтримкою місцевої еліти, бо заволодіти країною легше, якщо спочатку сплатити за вечерю та за букет квітів. Одним з пропонованих ним хабарів було римське громадянство, і багато з тих, хто приставав на цю пропозицію, зберігали своє рідне ім'я, додаючи до нього спереду преномен і номен свого поручителя — у цьому випадку Імператора. Отже, з самого лише імені виходило, що Тиберій Клавдій Веріка був бриттом-аристократом, який жив приблизно тоді, коли було засновано Лондон.
Яка мені була від цього користь, я не міг второпати. Якщо я виживу впродовж наступної години, я побалакаю про це з Мамою Темзою. Але наразі були більш нагальні проблеми.
У 1861 році Вільям Бут залишив Методистську Церкву в Ліверпулі й поїхав до Лондона, де заснував власну церкву й пішов до диких мешканців східного Лондона з Ісусом, хлібом і соціальною працею. У 1878 році він оголосив: йому набридло, що його звуть добровольцем, тепер він — регулярний солдат армії Христової; так народилася Армія Спасіння. Але жодна армія, хоч якими чистими не були б її мотиви, не може зайняти чужу територію без опору, і в цьому випадку опір було надано Армією Скелета. Спонукувана джином, тупоголовістю та дедалі більшим обуренням тим, що бути представником вікторіанського робочого класу важко й без проповідей цих лицемірних вихідців з Півночі, Армія Скелета розганяла мітинги Армії Спасіння, заважала її урочистим ходам і нападала на її офіцерів. Емблемою Армії Скелетів був білий скелет на чорному тлі — такий значок носили всі добромисні лобуряки від Вортінга до Бетал Ґрін. Один з них я помітив на примарній фігурі Ніколаса Волпенні, кандидата до Армії Скелета, і саме цей значок я знайшов на кладовищі Акторської церкви. Найтінґейл сказав, що мені знадобиться духовний провідник, а за відсутності містичних ведмедів, койотів, абощо, доведеться вдовольнитися лондонським злодюжкою.
Значок був саме там, де я його залишив — у пластиковій коробці, в якій я тримав скріпки для паперів. Я взяв його й потримав у долоні. Дешева дрібничка з олова та латуні. Коли я зімкнув навколо нього руку, я відчув короткий спалах смаку джину, старих пісень і слабке почуття образи.
Якщо ця мандрівка має бути духовною, нічого іншого мені не знадобиться, а початок я відтягував уже достатньо довго. Я неохоче побрів сходами вниз, до середини атріуму, де на мене чекала Моллі. Вона стояла схиливши голову, чорне волосся завісою приховало обличчя, долоні вона тримала перед грудьми, благаючи.
— Я теж не хочу робити це, — сказав я.
Вона підвела голову і вперше подивилася мені просто в очі.
— Роби, — сказав я.
Її рухи були такі швидкі, що я навіть не побачив, коли вона кинулася на мене. Одна її рука огорнула мої плечі й схопила за потилицю, а інша огорнулася навколо моєї талії. Я відчував, як її груди тиснули на мої, її стегна охопили мою ногу. Вона занурилася обличчям під моє підборіддя, і я відчув, як її губи торкнулися мого горла. Мене охопив страх, я намагався звільнитися, але вона тримала мене міцніше, ніж коханка. Я відчув, як її зуби зачепили мою шкіру, а потім, коли вона вкусила сильніше, відчув біль, який чомусь був більше схожий на удар, ніж на поріз. Я відчував, як вона ковтає виссану з мене кров, але також відчув зв'язок із плитками підлоги та з цеглинами стін — жовтими лондонськими цеглинами — а потім я падав спиною в денне світло та в запах скипидару.
Це не було схоже на віртуальну реальність або на те, як зазвичай уявляють голограму; це було наче вдихати vestigia, наче плавати в камені. Я опинився в пам'яті атріуму Фоллі.
Мені вдалося — я пройшов.
Атріум виглядав майже таким, яким мав бути, але кольори були побляклі, майже сепія, а потім у вухах задзвеніло й з'явилося таке відчуття, яке буває, коли пірнеш на самісіньке дно басейна. Моллі ніде не було видно, але мені здалося, що я мигцем угледів Найтінґейла, або ж його відбиток у пам'яті каменів, який втомлено йшов сходами вгору. Я розкрив долоню й переконався, що досі «тримаю» значок зі скелетом. Той нікуди не дівся, і коли я знов огорнув його пальцями, він злегка потягнув мене на південь. Я повернувся й попрямував до бічних дверей на Бедфорд-Плейс, але перетинаючи вестибюль раптово збагнув, що під ногами в мене безбережна темінь. Таке відчуття, ніби тверді чорні та білі плитки підлоги зробилися прозорими, а крізь них я міг бачити жахливу прірву — темну, бездонну та холодну. Я спробував прискоритися, але я йшов неначе проти шаленого вітру. Щоб просуватися далі, мені довелося нахилитися вперед і докласти більше зусиль. І лише коли я обережно пройшов вузькими коридорами приміщень для слуг, я подумав, чи не можу я, потрапивши до царини привидів, ходити крізь стіни. Двічі вдарившись лобом, я просто відчинив бічні двері, як нормальна людина.
Я вийшов у 1930-ті роки, де пахнуло кіньми. Про те, що це 1930-ті, я зрозумів завдяки двобортним піджакам і гангстерським капелюхам. Автомобілі були не щільнішими за тіні, але коні були як справжні, вони пахнули потом і гноєм. По тротуарах ходили люди; якби не безвиразні очі, вони здавалися б абсолютно нормальними. Заради експерименту я заступив одному чоловікові дорогу, але він просто обійшов мене, неначе я був знайомою незначною перепоною. Гострий біль у шиї нагадав мені, що я тут не на екскурсії.
Я дозволив значку-скелету тягнути мене вздовж Бедфорд-Плейс до Блумсбері-Сквер. Небо наді мною здавалося дивно невизначеним: то блакитне, то похмуре, то брудне від вугільного пилу. Простуючи далі, я звернув увагу, що одяг перехожих змінювався, примарні автомобілі зовсім зникли, і навіть міські силуети не залишалися ті самі. Я збагнув, що мене тягне далі в минуле, в історію. Якщо я не помилився, значок Ніколаса Волпенні відведе мене не просто до Ковент-Ґарден, де являвся його хазяїн, але й до того часу, коли той тільки почав з'являтися.
Найостанніша книжка на цю тему, яку мені вдалося знайти, була видана в 1936 році, її автора звали Люций Брок. Він припускав, що vestigia відкладаються шарами, наче археологічні шари, і що різні привиди населяють різні прошарки. Я прямував до Волпенні в пізній вікторіанській епосі, і він відведе мене до Генрі Пайка в кінці вісімнадцятого сторіччя, а той, хочеться йому цього чи ні, розкриє мені місце свого останнього спочинку.
Коли я дійшов до Друрі-Лейн, вікторіанська епоха змусила мене впасти на коліна й блювати. До повсюдного запаху кінського лайна я вже звикав, але потрапити до 1870-их було все одно як сунути голову у вигрібну яму. Може це й лише vestigia, але їх вистачило на те, щоб мій уявний обід відправився у стічну канаву. Я відчув у роті смак крові й зрозумів, що частково ця кров була моя — вона живила те окультне лайно, яким Моллі тримала мене тут.
Бау-Стріт була забита величезними каретами та екіпажами, в які було запряжено коней, що були завбільшки як непоганий сімейний автомобіль. Це був Ковент-Ґарден у розквіті, і я очікував, що значок Волпенні поведе мене вулицею Рассел-Стріт до Площі, але він натомість потягнув мене праворуч, вздовж Бау-Стріт до Королівської Опери. Коли форма екіпажів змінилася, я зрозумів, що повернувся задалеко в минуле, що щось іде не за Планом А.
Важкі екіпажі, що стояли навпроти Королівської Опери, зникли, неначе перед новою сценою прибрали вже не потрібні декорації. Небо потьмяніло, на вулиці стало темно, освітлення було лише від смолоскипів і масляних ламп. Повз мене проїжджали примарні форми позолочених карет, а леді та джентльмени походжали туди-сюди сходами старого театру «Рояль», вдягнені в перуки й надушені парфумами. Мені в очі впала група з трьох чоловіків. Вони здавалися більш справжніми, ніж решта фігур, щільнішими. Один з них був великий літній чоловік у великій перуці, який силувано йшов, спираючись на ціпок — це мав бути Чарльз Маклін. Світло не залишало його, неначе освітлювачі привертали до нього увагу — не важко було вгадати, хто був режисером.