— Так, — сказав Джон.
— Ви певні?
— Її важко з чимось переплутати, — відповів він.
— І ви певні, що там були зуби?
— Відчувалося як зуби, — сказав він. — Але якщо чесно, то коли це сталося, я став дещо неуважним.
— Може, вона його чимось відрізала — ножем або розбитою пляшкою?
— Я тримав її руки, — сказав він і показав, як хапає щось обома руками. Жест був не дуже чіткий, але загалом було зрозуміло — він притиснув її зап'ястя до стіни.
«Ну просто казковий принц», — подумав я й перевірив опис, який він надав під час попереднього розпитування.
— То ви кажете, що в неї було довге чорне волосся, чорні очі, бліда шкіра й дуже червоні губи?
Св. Джон енергійно кивнув.
— Наче японка, але не японка, — сказав він. — Красива, але очі не розкосі.
— Ви бачили її зуби?
— Ні, я вже казав…
— Я не про ті зуби, — сказав я. — Я про ті, що в роті.
— Не пам'ятаю, — сказав він. — Це важливо?
— Можливо, — сказав я. — Вона сказала що-небудь?
— Що саме?
— Хоча б щось.
Це його спантеличило. Подумавши якийсь час, він визнав, що не пам'ятає, щоб вона за весь час їхнього знайомства сказала хоча б що-небудь. Потім я поставив ще кілька питань, але Св. Джон під час пригоди був надто зайнятий своєю кровотечею, щоб помітити, куди пішла нападниця, а як її звати він не питав, не кажучи вже про номер телефону.
Я сказав йому, що він непогано тримається, зважаючи на обставини.
— Наразі мені досить серйозні препарати вкололи, — сказав він. — Не хочу навіть думати, що буде, коли їхня дія скінчиться.
Йдучи з відділення, я перевірив у лікарів: відтятий пеніс не знайшли. Закінчивши все записувати — адже це було офіційне поліцейське розслідування — я зайшов до Леслі, яка лежала одним поверхом вище. Вона досі спала, обличчя було приховане бинтами. Я постояв трохи біля її ліжка. Доктор Валід сказав, що я врятував її життя і, можливо, збільшив шанси на успішну косметологічну операцію. А я не міг позбавитися думки, що вона мало не загинула лише тому, що тусовалася зі мною. Минуло менш як шість місяців відтоді, як вона пішла за кавою, а я зустрів привида, і мене жахало, що саме через той вибір, можливо, усі ці бинти намотані не на моєму обличчі.
Менш жахливим, але більш гнітючим було з'ясувати, чому все почалося тоді, холодного січневого вечора, а точніше, того сонячного зимового дня на Гемпстед Гіт, коли пес Тóбі вкусив за ніс Брендона Купертаун. То був той самий тиждень, коли в Лінбері Студіо — другій меншій залі Королівської Опери, була вистава за маловідомою п'єсою «Одружений Розпусник», яку вперше поставили в головному залі в 1761 році, а після того більше не ставили ні тут, ні в будь-якому іншому театрі світу. Автор п'єси — Чарльз Маклін. Службовці Королівської Опери п'ялися зі шкури, надаючи мені доступ до своїх документів, напевно, сподіваючись, що оглянувши все я піду геть назавжди, і я знайшов, що саме того вечора Вільям Скірміш і Брендон Купертаун були глядачами цієї вистави. Випадковий набір обставин — ось що згубило Вільяма Скірміша й убило або покалічило багатьох після нього, і це, як я вже казав, дуже пригнічувало.
«Якщо хочеш допомогти, — казав мені Найтінґейл, — вивчай інтенсивніше, вчися швидше. Виконуй роботу».
Я залишився б довше, але час збігав.
Найтінґейл був у сусідній кімнаті, притомний: сидів і розв'язував кросворд у газеті. Ми обговорили справу про відтятий пеніс.
— Vagina dentata, — сказав Найтінґейл.
Те, що цей випадок був достатньо звичайним, щоб мати формальну назву, мене анітрохи не заспокоїло.
— Можливо, східного походження, приміром, з Чайнатауна, — сказав інспектор.
— Не японка, — сказав я. — У цьому постраждалий не сумнівається.
Найтінґейл назвав мені кілька книг, які було варто почитати, коли я матиму вільну хвилину.
— Але не сьогодні, — сказав він. — Ти нервуєш?
— Багато речей можуть піти не так, як треба, — сказав я.
— Просто не пий нічого, — сказав він, — і все буде добре.
Ідучи пішки додому, у Фоллі, я формулював власні підозри щодо того, ким може бути крадійка члена. Коли я зайшов у будинок, відразу пішов шукати Моллі, і знайшов її на кухні: вона різала огірки.
— Ти останнім часом не ходила по клубах? — спитав я.
Вона припинила різати, повернулася й подивилася на мене серйозними чорними очима.
— Ти певна?
Вона знизала плечима й продовжила різати огірки. Я вирішив, що розбиратися з цим залишу Найтінґейлові; чудова ця річ — чіткий порядок підпорядкованості.
— Це нам в дорогу? — спитав я. — Бутерброди з огірками?
Моллі вказала на інші інгредієнти: салямі та ліверну ковбасу.
— Ти просто глузуєш з мене, так?
Вона зверхньо глянула на мене й простягнула зроблену зі вторинної сировини торбу, в якій був обід.
У гаражі біля «Ягуара» стояли щонайменше шість валіз. Крім них Беверлі взяла велику наплічну торбу, в яку, як я дізнався згодом, напхала все, що було на верхній полиці салону зачісок в Пекемі. Про сільську місцевість Беверлі чула багато, тож ризикувати не збиралася.
— Чому саме я? — спитала вона, спостерігаючи за тим, як я завантажував «Ягуар».
Я відчинив перед нею двері, вона сіла, пристебнулася й поставила свою торбу на коліна.
— Тому що така домовленість, — сказав я.
— Моєї думки ніхто не спитав, — сказала Беверлі.
Я сів за кермо і перш за все перевірив, чи маю в бардачку два шоколадні батончики та пляшку води. Переконавшись, що недоторканий запас на місці, я завів двигун і вивів «Ягуар» з гаража.
Беверлі мовчала, доки ми не проїхали третє перехрестя на шосе М4.
— То була Крейн, — сказала вона.
— Де? — спитав я.
— Річка Крейн, — сказала вона. — Ми щойно перетнули її.
— Одна з твоїх сестер?
— Остання на цьому боці Темзи, — сказала вона.
Я виїхав на М25 і попрямував на південь. Машин було мало — пощастило. Коли ми наближалися до Хітроу, наш шлях перетнув Аеробус А380; він летів так низько, що я був готовий заприсягтися, що побачив у двох рядках ілюмінаторів обличчя.
— А чому її не було на зборах? — спитав я.
— Її тут ніколи немає, — сказала Беверлі. — Завжди літає десь закордоном, шле СМС з Балі та листівки з Ріо. Вона з Гангом плавала, — останню фразу Беверлі вимовила з підкресленим несхваленням.
Завдяки державній освіті навіть я знав, що Ганг — одна з найбільш священних річок в Індії, хоча причину цього, якщо чесно, згадати не міг. Якісь там похоронні багаття та співи. Я подумки додав це питання до списку того, про що треба почитати — цей список ставав дедалі довшим.
Зрештою все скінчилося типовим компромісом. Як писав Брок, неможливо добитися від духу місця, щоб він, приміром, просто взяв і уклав умову; треба залучати символізм. Присягу вірності я навіть не розглядав, а міждинастійний шлюб здавався занадто жорстокою долею як для Мами Темзи, так і для Батька Темзи. Тому я запропонував обмін заручниками, який мав посприяти зростанню довіри між двома половинами річки; досить середньовічний захід, але тих двох, що досі вірили в божественні права, він мав зацікавити. Це був типово англійський компроміс, що тримався на зав'язці, печатці та знайомствах. Хотілося б мені сказати, що про практику обміну заручниками я дізнався на шкільних уроках історії або з розповідей про доколоніальне життя в Сьєрра-Леоне, але насправді я дізнався про це під час гри в «Dungeons and Dragons», коли мені було тринадцять.
— Чому це маю бути я? — спитала Беверлі, коли дізналася про все.
— Це не могла бути Тайберн, — сказав я.
Не можна нав'язувати комусь Тайберн як жест миру та доброї волі. А Брент замала. Були й інші дочки, деякі з них були духами річок, про які я ніколи не чув, а одну повну усміхнену молоду жінку формально звали Чорна Канава. Хоча до неї ніколи так не зверталися. Я подумав, що Мама Темза вирішила, що у Беверлі найменші шанси зганьбити її перед рагулями. Заручника з іншого боку звали Еш, а його річка була найбільш відомою тим, що текла повз кіностудію «Шепертон».