«Дорогі Вірочко і Томочко! — писала Катя. — У нас зараз канікули, як і у вас. Нас двічі водили в оперу, ми слухали там «Івана Сусаніна» і бачили «Лебедине озеро». Ми ходили на партизанську виставку і в музей російського і західного мистецтва, а дома у нас було чудове свято. У нас була така розкішна ялинка, якої я в світі не бачила і уявити не могла, навіть читаючи книжки. До свята нам пошили нові форми з білими фартушками, а на ялинці ми всі були в карнавальних вбраннях. Усім роздавали стільки яблук, цукерок і всяких ласощів, що не хотілося їсти. До нас приїздив двічі Герой Радянського Союзу Ковпак. Він був головний серед партизанів під час війни. Усім було весело, всі танцювали і співали, а я сховалась в куточку класної кімнати і плакала, що ніколи вже не побачу моїх тата і мами і що їх убили фашисти».
Так от де була Катя, спокійна і витримана Катя під час ялинки! Ну що, що ще зробити, щоб зовсім загоїлися поранені дитячі душі, і невже на все життя лишиться цей глибокий сум?
Марина Петрівна сиділа замислившись і раптом здригнулася і скочила з місця. Несамовитий крик долетів знизу. Вона в житті не чула такого страшного крику.
Марина Петрівна кинулася вниз, всі діти й вихователі бігли по сходах у вестибюль, до вхідних дверей.
Звівши руки вгору, не рухаючися, кричала Катя. Без слів, без сліз, просто кричала:
— А-а-а-а-а!
А в дверях стояв великий бородатий військовий, м'яв у руках папаху і плакав.
Вони не бачились стільки років і пізнали одне одного з першого погляду, в першу ж мить, коли тільки відчинилися двері і Катя саме пробігала сходами. Марина Петрівна одразу зрозуміла, в чому справа.
— Це Катя, Катя,— сказала вона. — Ви Катю шукаєте? Військовий мовчки кивнув головою.
— Катечко, заспокойся, тихо, це ж твій батько?
Тоді Катя рвучко кинулася до батька, міцно охопила його руками і заплакала, ховаючи лице на його грудях, на яких в три ряди були прикріплені орденські колодки.
* * *
Так, він був живий, командир партизанського загону Папуша. Його розстрілювали, його вішали, його катували в таборах, але він лишився живим; він тікав, він організовував утечі сотень полонених, організовував нові загони і за межами Батьківщини: і в Чехословаччині, і у Франції,— куди тільки не кидав його ураган війни! — І лишився живим, безліч разів поранений і побитий.
Діти слухали, затамувавши подих, оповідання бойового партизанського командира і дивилися з повагою на його посивілу бороду, на орденські колодочки і на добре обличчя. У Каті були такі ж сірі очі, такі ж рішучі рухи, прямий погляд.
— І Катя у нас як командир була в концтаборі, ні Настаськи, ні коменданта — нікого не боялася, — сказала раптом Тоня.
Батько поглянув на дочку. Він ще її нічого не питав. Боявся. Марина Петрівна йому розповіла, як загинула від фашистських катів його дружина, як Катя потрапила до концтабору, і йому було страшно розпитувати!
— А більше не буде війни? — спитала Тоня.
Катин тато взяв її тоненьку ручку і, усміхнувшися, сказав:
— Не допустимо... Усі чесні, прості люди світу не допустять.
Він раптом побачив на цій тоненькій ручці номер. Його не можна було знищити. Командир перевів очі на руку Каті — енергійну гарну руку дівчини-підлітка. Так, і у неї був виколотий номер. Він подумав — поки живий, не забуду ні на мить цих ручок з номерами.
— Не допустимо, — повторив він твердо. — Радянський Союз, всі чесні люди світу не дозволять. Ви так добре живете тепер! — додав він, зітхнувши.
— Тату, — сказала Катя,—а нас не всіх повернули. Адже багато маленьких зникло. Тату, ти пам'ятаєш Ясика — він теж зник. А тьотя Оля жива, з нею листується Галина Олексіївна, артистка, наша знайома, вона часто їздить до нас у гості. Я не писала тьоті Олі ні разу. Ми вирішили, щоб я не писала, поки не натрапимо на сліди Ясика. Тату, як знайти Ясика?
— Так поїдемо до неї швидше, розпитаємо... Оля.. Олечка... бідна моя, — схопився одразу батько.
Увечері вони поїхали втрьох — Катя, її батько і Ліна Павлівна — до Галини Олексіївни.
Ліна завжди, коли траплялася вільна година, їздила до Тані і Галини Олексіївни. Інколи з нею їздили Тоня, або Зіна, або хтось із малечі — і це було для них завжди святом.
— Ми до вас, Галино Олексіївно, з нашим гостем, — заговорила, входячи, Ліна. — Ви ніколи не вгадаєте, яка у нас радість!
— А от і вгадаю,— засміялася Галина Олексіївна,— хтось із батьків приїхав! Чий? Хто? Хто це з тобою, Ліночко? Заходьте, прошу!
Але тут до неї на шию кинулася Катя.
— Галино Олексіївно! Мій тато приїхав! Мій тато живий!
А бородатий військовий уже тиснув їй руки. Виходить, скільки друзів, скільки рідних у його дочки! І Марина Петрівна, що замінила всім матір, і ця молоденька вихователька, яку діти так люблять і поважають. А от ще зовсім стороння жінка, якась артистка...
— Ходімте, ходімте, — швидко говорила вона, — у нас теж гості, до мене приїхала моя найближча подруга. Вона теж була військовою. Сашо.! В якому ти чині була? Я завжди забуваю. Тільки зараз у неї такий стрибок! Від боїв на фронті — бої з немовлятами за сухі пелюшки!
— Не думай, Галинко, — простягаючи руку гостям, сказала Олександра Самійлівна, — що у нас справа вся тільки в пелюшках. Коли б ти знала, яка страшна історія розкрилася через одну дитину в наших яслах.
— Так ви теж працюєте з дітьми? — спитав Катин батько.
— Не безпосередньо. Я завідую Охматдитом, і зараз ми зіткнулися з дуже складною справою. Під час війни зникло багато наших радянських дітей.
— Галино Олексіївно, — схопила Катя за руку Галину Олексіївну, — ми й прийшли до вас про це поговорити. Ви розкажіть татові про тьотю Олю, про Ясика.
— Сашо, це про того Ясика, про якого я тобі написала, — пояснила Галина Олексіївна.
— Я пам'ятаю. Ви знаєте, нам пощастило викрити одну жінку, яка підкинула в ясла чужу дитину, а потім прийшла за нею — вона спекулювала на цій дитині, а чия це була дитина насправді — ще не встановлено. Але не в тому справа, важливо те, що органам безпеки вдалося встановити, що ця жінка під час війни була технічною підсобницею професора Хопперта, який вивіз будинок з радянськими дітьми до Німеччини. Вона була безпосередньою помічницею ще однієї темної зрадниці, яка відібрала малих радянських дітей і потім їх вивезла. Фрау Фогель — так називалася ця жінка, а тепер вона з професором в західній зоні.
— Фрау Фогель? — закричала Катя. — Так вона ж була у нас в концтаборі за наглядачку. Вона ще побила мене раз. Тільки я зовсім не кричала. І Ясик зник при ній, і Лідочка Гончаріна, і ще діти.
— Так, той Ганс і Лінда були саме вони, — сказала впевнено Ліна. — Але де вони зараз?
Це був вечір не ліричних розмов, а спогадів.
Вони всі — Галина Олексіївна, Олександра Самійлівна, Катин батько — Роман Денисович, Ліна, Катя і Таня — сиділи за столом і писали листи у відділ репатріації, Олі Климкович — матері Ясика, полковнику Навроцькому і його дружині, з якими Олександра Самійлівна час від часу листувалася. Він ще був з дружиною і дочкою Валюшкою в Берліні, в окупаційних частинах. Усі, усі рідні діти мусили повернутися додому, на свою Батьківщину.
* * *
Діти сиділи, вражені оповіданнями Катиного батька, і ще дивувалися і ойкали, пригадуючи і повторюючи різні деталі його бойових епізодів, і раптом Тоня спитала:
— Тепер Катя поїде від нас?
І діти насторожилися, засмутилися і питали Марину Петрівну:
— Катя лишиться в будинку чи її забере батько?
Ваня великий ходив і мовчки дивився запитливими очима, і навіть Льоня Лебединський прибіг із своєї школи на кілька хвилин — йому по дорозі все розповіла Лена. Чи правда, що у Каті батько знайшовся і що Катя їде з ним?
Марина Петрівна сама не знала. Їй було важко уявити дитячий колектив без Каті, і чи буде Каті краще десь там, на новому місці, де вона буде лише одна з батьком і всі турботи і клопіт ляжуть на її дитячі плечі... А може, й батькові буде легше, коли він знатиме, що Катя добре живе, вчиться, одягнена, взута, доглянута. Йому ще треба влаштовуватися, починати нове життя, і турботи про Катю лише заважатимуть.