Коли вернули у двір, там уже стояв великий екран, а вся молода гурма лежала і сиділа на землі.
Чвірку посадовили спереду, дали по зеленій пігулці, і Петрик почав науку. На екрані з’явилася жінка з дитиною, що весело гралася в неї на колінах.
— Мати, — сказав Петрик, пошанливо підносячи пальця вгору. — Мати.
— Тай по-нашому — мати ж, — зрадів Юрко, від припливу почуття соваючись по землі.
— По якому там «по-нашому»? — передражнив його Іван. — Стануть тепер люди у таку техніку по-хохлацькому розмовляти.
— Не по-хохлацькому, а по-українському, — образився Юрко. — Адже ти чув: Мати. Це в нас так говорять, на Україні…
— Україна… Україна… — зашелестіла молодь, весело потакуючи головами.
— Чув? — сказав Юрко переможно. — От тобі й хохли!
— А Росія? — спитав Іван. — Рашен, — додав він колись вивчене на війні слово.
— Рашен нема, — розвів руками Петрик. — Рашен — Зоо.
— Як то — Зоо? — схопився на ноги Іван. — А люди ж де?
Петрик подумав хвилину, потім показав на екрані кількох людей і запитливо глянув на Івана, ніби питаючи:
— Це?
— Це, — хитнув головою Іван.
— Европа, Азія, Африка, Америка, Австралія, — відповів Петрик і широко розвів руками.
— Перемішались усі на купу, — пояснив Юрко. — Та ти не заважай, а давай учитися далі.
Вчилися до полудня, коли чвірка почала вже плутатись у відповідях на образи, що з’являлись на екрані. Раптом там вималювались дві дівчини. Сиділи і співали щось ніжне і заспокійливе, приграваючи собі на якихось довгих сопілках і час од часу погойдуючись ритмічно. Потім одна, знеможена, схилилась сестрі на коліна. Та поклала їй руку на плече і заспівала колискової.
Юрко напевно знав, що то була колискова, — бо відчув, як від такого співу і ритмічного коливання у нього теж опадають повіки. Стрепенувся і злякано озирнувся навколо. Літуни вже лежали всі; пілот і Алямбек розкинулись у траві. Тільки Іван сидів зіщулившись, уп’явшись очима в екран.
«От іще… ненажера», — просунулась в голові думка, та далі Юрко вже не міг мислити: поклав голову на пілотову ногу і солодко витягнувся.
Іван спідлоба потайки роззирнувся по сплячих. Тоді підвівся і навшпиньках підійшов до екрану. Непрозора скляна шиба. Але не блискуча, і не відбиває в собі того, що стоїть перед нею… Не дзеркало, щось інакше зроблено…
Обійшов навколо, не було нічого: ні дроту, ні жодного апарату, та сама непрозорість скла. Спробував піднести — піднеслося, легко, нічим не зв’язане. Обережно посадив назад. Знову оглянув усіх сплячих. Одна дівчина спала лежачи на боці, її коробочок висмикнувся з-під одежі і звисав на ланцюжку до землі. Підійшов і почав оддалік розглядати його. Коробочок був цільний, не знютований, не склепаний.
«Вилитий, — подумав Ранцев. — Але з чого?»
Приглянувся ближче. Білий матово-синій метал.
«Невже платина? — очі блиснули захланно, заздрісно. — Якась багачка, а валяється на траві. Така якась, що з хлопцями путляється».
Тільки тепер глянув на обличчя. В очі кинулись рівні густі брови і довгі опущені вії. Трохи завеликі губи розпустились вві сні, як у дитини. Спала довірливо, спокійно. Ніби була у себе в хаті, серед рідних, певна, що нема небезпеки і не може її бути. Але ті брови і щось у підборідді, якась твердість, і той з горбиком ніс знову нагадали Іванові: «Обережно!»
Пішов до інших. У всіх були однакові коробочки з однакового металу. В того, що спав розкинувшись навзнак, міг роздивитись, як навколо паска звисає мережка дзвіночків. Усе було з одного чистого матово-білого металу.
«У всіх платина, — подумав прикро. — Всі, видно, з багатеньких».
Скривився злісно. З найдальших бганок пам’яти вилізло і злою жабою розсілось півзабуте, але міцно викарбуване слово:
«Бур-жуй-чи-ки».
Засміявся з радости. То було слово, яке виправдувало його зависть і давало нову силу його злобі. То був камінь, на який він міг опертися, важіль, — що невідклично підважував усяку будову.
Тепер знав, що робити, звідки починати. Заспокоєний вернувся до товаришів і ліг. Заснув скоро.
Прокинувся останній, коли інші вже сиділи на траві, сушачи мокре волосся.
— Купатися. Швидше! — весело гукнув йому Петрик.
— Як, ще раз? — невдоволено перепитав Іван.
— А ти думав? Тут, брат, і шкіра скоро пооблазить — мийся та й мийся, — засміявся мовчазний Алямбек.
Іван поплентався до басейну. Повернувся відсвіжений і навіть трохи заспокоєний.
Петрик знов дав їм по таблетці, і вони засіли перед екраном.
— Починаємо, — гукнув Петрик. — Спершу повторимо: це — Мати… — і здивовано замовк.
Замість Матері на екрані з’явився Іван, злодійкувато роззираючись на всі боки і підкрадаючись до дівчини. В обличчі було стільки злоби і зневаги, що дівчина схопилася на ноги, як від справжнього удару батогом.
— Кмед! — гукнула вона, не одриваючи очей від хитро-затайливого і злосливого обличчя, що нахилялося над нею.
Всі літуни схопилися з місць, похмурі і насторожені.
На екрані Іван обдивлявся коробок.
— Ну, ну, брат, — покрутив головою пілот, — хоч би ти для першого дня стримався. Це ж тобі не Австрія.
Іван злісно скосив на нього очі і перевів погляд на інших. Ті дивились на екран, зібравшись навколо дівчини, як вірна охорона. Але Іван на екрані відійшов від дівчини, і всі полегшено зітхнули.
— Шукає тут розгадки, — засміялась дівчина, і легка насмішка продзвеніла в її голосі.
Вона скинула з себе коробок і подала Іванові:
— Дивись!
Іван узяв коробочок і незграбно тримав перед собою, не знаючи, що з ним робити.
Трійка присунулась до нього, цікаво розглядаючи коробочок.
— Не добереш, що й до чого, — зідхнув пілот. — Ні тобі мотора, ні пального… Все закрито… Якась нова техніка з атомом.
Дівчина відібрала від Івана коробок, одягла, повісила, натиснула на западину і легко знялася в повітрі під ніжний передзвін. Одразу ж спустилася на землю і одягла коробочок і дзвіночки на Івана.
— Натисни, — показала на западинку.
Іван натиснув. Не було жодного звуку ні поруху.
Дівчина засміялась і відібрала коробочок назад.
— Вчитися треба. Знати, — сказала вона і похлопала себе долонею по лобі.
— Дурник ще ти, голубе, — перетлумачив по своєму веселий Юрко. — Тут треба добре головою працювати, а не то що, — лап рукою та й полетів.
Іван повернувся до Петрика і сказав обурено:
— То ви такі хороші, а ти мене потайки на екрані ловив? Свиня ти після цього.
Петрик вслухався, потім запитливо показав на екрані. Там поміж плутаних гілок з’явилася величезна голова дикого кабана, що люто, підозріло пронизував їх маленькими очицями.
— То ти свиня, — засміявся пілот. — Точнісінько так і дивишся, як оцей.
Петрик показав на екран, потім на себе, запитуючи.
— Так, — уперто потакнув головою Іван, — навіщо наставляв на мене екран?
Петрик зашарівся, потім раптом зблід. Літуни знову посуворішали і ступили крок до нього, як раніше до дівчини.
— Ні, — помотав головою Петрик. — То не я. То Старші, — і він повів рукою вгору і навколо.
Іван глянув за його рукою в небо і засміявся зневажливо:
— Крутить мені кульки. Все ж із неба не злетів хтось вмикати екрана.
— Та вони всі з неба злітають, — хмикнув пілот. — Що ти тут можеш розуміти?.. Ми ще дурники перед ними.
Від сміху і зневаги в голосі Івана Петрик зовсім зблід, а поміж літунів пройшов невиразний стриманий шелест обурення і гніву. Та в цей час дівчина скрикнула і показала на екран.
Іван глянув туди і завмер.
На нього дивились очі. Очевидно, вони були на обличчі. Але Іван не бачив його. Не бачив нічого, крім цих очей.
Безперечно, вони належали людині, але нічого людського не було в них. Ні цікавости, ні суворости, ні доброти, ні гніву. Безмежний спокій і нестерпна безсторонність. І покора. І незламна влада. Влада того, хто знає, що мусить коритись.