Розповідав і про шамана Кігача, який після смерті старого вождя захопив владу над племенем і довго й жорстоко правив ним, заводячи всіх непокірних до печери, звідки вони вже не поверталися. І про молодого красеня-мисливця Уйчана, який любив малювати вугіллям на каменях. Побачивши якось його малюнки, шаман (це вже був інший шаман, не Кігач) повів його з собою в печеру. І п'ятдесят літ не випускав звідти, примушуючи розмальовувати схили Долини Драконів. А коли художник зовсім зістарівся, шаман нарешті змилостився і відпустив його на волю.
Проте на волі Уйчан провів лише три доби. Рівно стільки знадобилося йому, щоб дістатися свого стійбища, переночувати біля вогневища, яке лишилося на тому місці, де була його хатина, і повернутися назад до печери. Там він попросив шамана дозволити йому знову оселитися в Долині Драконів, бо хоче рештки днів прожити, бачачи свої творіння. Але молодий шаман, син того шамана, який привів сюди мисливця, сказав, що це творіння Злого Духа, який вселився в нього. І звелів своїм охоронцям завести художника до печери Великої Кішки, від пазурів якої Уйчан і загинув.
Розповів нам Вічний Мисливець і про шістьох партизанів, яких він сам, ще хлопчиком, привів до печер, щоб урятувати від карального загону білогвардійців. І подальшої долі яких так досі й не знає.
Сталося так, що карателі притисли невеличкий партизанський загін до Болотяного озера, що величезною, майже тридцятикілометровою підковою огинала селище Еймон. Дві доби партизани оборонялися, залігши на узвишші довкола руїн старообрядського скиту, а потім, на світанку, дев'ятеро останніх вирішили пробиватися через болото до селища. Білі помітили їх відхід і кинулися переслідувати, але з руїн їх зустріли вогнем четверо поранених, що добровільно залишилися прикривати своїх товаришів. Протрималися вони лише півгодини, але все ж таки дали змогу своїм відірватися від переслідувачів. Серед карателів не було людини, яка б знала це болото, і вони змушені були піти в обхід. А партизани пройшли. Але тільки шестеро. Троє загинуло в трясовині. Один із них був знайомий з батьком Аяна Куруна. До його хати він і привів своїх товаришів так, що ніхто більше в селищі не помітив їх появи. Батько Аяна зустрів їх привітно, проте нездужав і в провідники до печери дав їм сина.
Коли хлопчина повернувся до селища, там уже були карателі. Вони запідозрили, що Аян міг провести партизанів до цього таємничого підземелля, проте як не допитували, як не погрожували повісити, провідник стояв на своєму: батько хворий, а я ходив на полювання замість нього. А сам батько теж мовчав.
Навідатися до Шаманських печер Аян з батьком зміг тільки на четверту добу, коли з селища вийшла остання група білогвардійців, які нікого не випускали з Еймона. Проте партизанів вони там не виявили. Гукали, стріляли… Ніхто не озвався. Знали, що загін біляків обшукував печери, й один мисливець з сусіднього села стверджував, що там був бій. Але чим він закінчився, цього ніхто не знає. До Еймона карателі не поверталися.
За одними переказами партизани нібито загинули в бою. За другими — загинули, заблудившись в лабіринтах підземелля. Проте сам Вічний Мисливець не бажав вірити ні тим, ні тим. Він і досі не втрачав надії узнати істину.
…До Нордана ми поверталися мовчки. Мабуть, тому, що думками були десь там, за гірським хребтом, у страшній Шаманській печері, та в Долині Драконів, у якій майже все життя прожив художник-нанаєць Уйчан.
Не знаю, як Роман, але я почувався щасливим. Стільки цікавих історій за один день! А головне — Вічний Мисливець погодився провести нас до печери. Ми навіть домовилися, що, коли не буде дощу, то вирушимо в цю експедицію через три дні, у неділю. Тепер я шкодував, що домовлялися не на завтра. Адже чекати доведеться цілих три дні.
12
Повертаючись з батьком із будови, я побачив, що від річки, навперейми нам, біжить Інга.
— Валерко, почекай! — закричала вона. — Почекай, там!.. Розумієш, там!..
Я нічого не зрозумів. Але ми зупинилися. Інга підбігла, проте, глянувши на батька, чомусь знітилася і, тяжко відсапуючись, мовчала.
— Щось сталося? — стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дівчина.
— Ні, все гаразд.
— Зрозуміло, — кивнув батько. — Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тільки ти довго не затримуйся.