Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цікаву розмову, що відбувалася між Вічним Мисливцем і Романом Чорногорою.
— От скажіть: ви знали про існування цієї печери. І про Долину Драконів — теж. Чому ж ніколи не побували в ній? Та й зараз не навідалися туди.
— І, можливо, ніколи й не навідаюся, — стримано відповів Аян Курун.
— Чому?
— Тому що майже всі легенди, які розповідав мені батько і які розповідаю тепер своєму внукові Чингісу я — про цю печеру. І мені не хочеться, щоб легенди вмирали разом зі мною. Коли побачиш щось на власні очі, — воно стає звичайним і буденним. І легенди розвіються, як дим від вогнища. А вони повинні жити…
21
Десь через годину, попрощавшись в Еймоні з Вічним Мисливцем, ми дісталися Нордана. Чингіс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тітки. Я дуже зрадів такому рішенню, тому що хотів побути з ним якомога довше.
— Ну, чим похвалитеся, мандрівники? — поцікавився батько, зустрівши нас ще на околиці селища.
Ми всі четверо вийшли з тягача і навперебій почали розповідати йому про свої пригоди. Найбільше старався я. Але те, про що я розповідав, здавалося батькові настільки неймовірним, що він увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. І ті змушені були підтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закінчив, він ще раз глянув спочатку на Ореста, потім на Чорногору, і здивовано перепитав:
— Невже все так і було?
— Ні слова вигадки, — приклав руку до грудей Роман Чорногора. — Ви ж знаєте: я не належу до фантазерів. Але розповів би те ж саме. До того ж маємо докази: ці фігурки. — І він показав свій «трофей», а ми з Орестом — свої.
— Це добре, — буркнув батько, оглядаючи їх. — Не люблю фантазувань. — І хитрувато зиркнув на мене. — Але фігурки — ось вони. І якщо все, що ви розповіли, правда — треба негайно повідомити вчених.
— Найкраще — написати листа співробітникам краєзнавчого музею, — порадив Орест. — Там фахівці. Вони знають, як слід діяти в таких випадках.
— Логічно. Так і зробимо.
Ще через кілька хвилин ми вже були на нашій йорданській пошті і посилали термінову телеграму дирекції музею.
— Молодці, — задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. — Знав би, що там такі дива, сам подався б з вами. — Але, подумавши якусь хвильку, розвів руками: — От тільки робота…
Тут, біля пошти, Роман і Орест попрощалися з нами.
— Запрошуй Чингіса в гості, — мовив батько. — Мати обіцяла нагодувати вас смачним обідом.
— Правда, Чингіс, підемо. Адже ми були у вас в гостях.
Чингіс поважно кивнув. Ми вже хотіли йти, коли в дверях пошти з'явилася дівчина, що працювала там.
— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пішли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звідки?
— З Дністровська. І то досить велика. Зайдіть, одержите.
— Та це ж, напевне, надійшли наші книжки! — здогадався я.
— Які книжки?
— Які ми зібрали для йорданської школи. Вікоша, Натка, увесь клас збирав.
— Ого! Тоді ходімо.
Це справді була посилка з книжками. А в посилці ми знайшли листа, під яким стояли підписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий «А» клас дністровської середньої школи № 1 доручає учневі Валерію Любичу передати школярам міста Нордана зібрану для них невеличку бібліотеку. А ще — пропонує школярам із Нордана листуватися і взагалі дружити.
Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодці. Але все ж таки дивно.
— Ти, звичайно, не повіриш, якщо скажу, що це ідея нашого Валерки, — всміхнулася мати.
Якийсь час батько дивився то на матір, то на мене з таким подивом, наче не вірив очам своїм.
— Ще кілька таких новин і я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цілком серйозно сказав він. — А це вже небезпечно… Ні, краще сказати: «Непедагогічно».
— Знайшов ким пишатися, — зітхнув я. — Он Чингіс — інша справа. Сьогодні він вистежив велику рись. І вбив її. Ось ким можна пишатися.
А сам подумав: «Ну чому це не я застрілив Велику Кішку? Було б про що розповідати в класі».
— Неправда, — втрутився Чингіс. — Першим стрілив дід.
— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вічний Мисливець не поцілив би? Або Велика Кішка ще встигла б кинутися на Романа?