І тієї миті я утнув те, що мені просто захотілося утнути. Уперше за багато часу. Я скочив і побіг, а Рікі відразу побіг за мною. Це не була гра з Рікі, це була моя пробіжка перед сном, я робив те, що хотів, а не те, про що мене просили. Рікі наздоганяв мене і забігав трохи наперед, а тоді я наздоганяв його. І я знав, що люди часто так роблять, і ще я вже знав усі дерева навколо і всі місця, бо за день тут усе дослідив, і мені не було страшно. Рікі вирвався трохи вперед, але постійно повертав голову й дивився, чи я далеко.
А тоді я заховався за дерево, і він біг іще трохи сам, а потім зупинився і не побачив мене. Він роззирнувся навсібіч і принюхався, але мене ніде не було. Тоді я вихопився з-за дерева й побіг у зворотному напрямку, а Рікі заскавулів від радості й кинувся за мною.
Вітер бив мені в обличчя, я роззявив рота і їв повітря великими шматками. Я тоді подумав, навіть якщо мені це сниться, це дуже хороший сон з двох причин:
1) бо мені нарешті сняться сни;
2) бо цей сон точно заслуговую на 5 чи навіть вищу оцінку, бо я роблю в ньому щось для себе нове, як-от біжу межі дерев чи їм повітря великими шматками, і сльози в мене можуть текти хіба від вітру, який б'є мені в лице.
Ми кілька разів пробігли повз намет, і я кілька разів ховався від Рікі, а тоді зупинився, бо трохи засапався. Я сказав, що більше не побіжу — стомився. А Рікі запитав, чи втекли ми від тих, від кого втікали. А я відповів, що так. Він підійшов і сів майже поруч зі мною, я міг легко доторкнутися до його шерсті, але я не вчинив так, бо не хотів, щоб він раптом зник, бо тоді це зіпсує мій сон — якщо це все-таки сон — і я прокинуся сумний, як моя однокласниця, якій наснилося, що її кіт живий.
— Час історії, — сказав Рікі, коли ми трохи віддихалися після пробіжки.
Але я відповів, що мені не обов'язково зараз нічого розповідати, можна просто посидіти ось так, поруч. Але Рікі тоді сказав: — Вмикай фантазію. Це казка про добрий світ.
Була собі звичайна сім'я: мама, тато й син. Тато багато працював і рідко бував удома, мама сиділа з хлопчиком, усіляко його виховувала, допомагала стати людиною. Тато приходив увечері й долучався до цієї справи як міг: іграми, історіями, повчаннями.
І от вони жили собі так, і якось мама запропонувала поїхати влітку до моря. Це мало стати першим морем для цього хлопчика. Йому було десь років вісім, і досі він знав про море тільки з книжок і кіно. Він знав, що море наче здіймається догори, а не тягнеться вперед, що місяць над ним висить, ніби не рухаючись, він знав, що шкіру пощипує від солоної води, і дуже хотів у всьому цьому пересвідчитися. Оскільки тато багато працював, вони змогли собі це дозволити. Хлопчик дуже зрадів. У ніч перед дорогою йому було важко заснути, він думав, як усе це відбуватиметься, що він робитиме і все в такому дусі. Вранці вони рушили в дорогу.
Шлях був складний, кілька разів довелося зупинятися, щоб перепочити та сходити в туалет. І ось тато сказав, що море близько. Хлопчик усе вдивлявся в поле, але моря не бачив, він навіть висунув голову з вікна, щоб бачити краще, натомість відчув якийсь новий для себе запах. Це пахли сіль і водорості, але перед очима все одно були тільки поле й кущі.
Нарешті вони приїхали, устигли поселитися в будиночку та сходити на пізній обід, але моря ніде не було видно, навіть біля басейну. І хлопчик трохи засумнівався, що воно тут узагалі є. Аж ось пішли на пляж, і море там точно мало бути, так казав тато. Хлопчик ішов і відчував збентеження, бо все-таки це було перше море в його житті, він уже багато про нього нафантазував, придумав його собі.
Спочатку він побачив людей — багато людей, у кепках і панамках, з м'ячами й тенісними ракетками, з дітьми й без них. А за ними було море, справжнє, пінисте море, воно катало людей на хвилях, збивало з ніг, воно їх рятувало й лікувало. Хлопчик побачив, що горизонт справді тягнеться вгору, а коли забіг із татом до води, відчув, як та щипає його шкіру. Йому залишалося побачити тільки місяць, який нерухомо висить над водою.
Хлопчику дуже сподобалося море, а батьки щиро тішилися з того, що їхня дитина так радіє. Хлоп'я плескалося собі, кидало у воду камінці й патички, — словом, розважалося від душі.
А ввечері вони прийшли на пляж трохи раніше, щоб прогулятися берегом, поки не зійде місяць і не повисне над водою. Тато тримав маму за руку, а хлопчик брів у воді. Його стопи загрузали в мокрий пісок і дрібні камінчики. Вони йшли собі повільно, про щось говорили, аж раптом хлопчик угледів чайку, яка сиділа трохи віддалік. І він побіг, щоб її налякати, але чайка нікуди не полетіла, тільки відскочила від нього на кілька кроків і відразу впала. Хлопчик підбіг до неї й побачив, що та розтулила дзьоба й важко дихає. Тоді підійшли мама й тато і сказали, що пташку, напевно, поранено. Хлопчик не хотів її залишати тут і запропонував забрати із собою в будиночок, у якому вони жили.