Дорослі погодилися, тільки сказали, що він сам повинен про неї піклуватися. І, коли вони йшли назад, мама сказала, що для дитини це хороша нагода повчитися відповідальності, і тато не заперечував, бо теж так уважав.
Хлопчик був такий збентежений від цього, що навіть забув подивитися, чи справді місяць нерухомо висить над водою.
І от чайка поселилася на веранді, у кошику з різним шматтям, яке застелили газетами, тому що птаха хоч і квола була, але каляла як здорова. Хлопчик прокидався і відразу йшов до неї, повертався з моря — і відразу йшов до неї, перед сном також приходив і перевіряв, як почувається перната. Він клав біля неї хліб і наливав їй воду. І мені через це хотілося її зжерти разом із пір'ям, бо вона перетягла на себе всю хлопчикову увагу. Але я втримався, щоб не засмучувати малого.
— То ти теж був у цій історії? — здивувався я та підібгав коліна собі до підборіддя, бо ставало трохи холодно.
— Тобі не казали, що не можна перебивати? А якщо я забуду, про що говорив? Був. Від самого початку, інакше як би я міг про це розповісти?
— Не знаю, — відповів я, — але це якась дурна історія про хлопчика, який виходив птаху. Таких безліч.
— Я ще не закінчив, — відповів Рікі.
Хлопчик піклувався про пташку як міг і встиг її полюбити. Він дуже сильно вірив, що вона одужає, і через це не помічав, що воду пташка зовсім не п'є і хліб доводиться розгризати мені, бо він стає сухарями.
Через кілька ранків хлопчик прокинувся й вийшов на веранду, але в кошику замість пташки були свіжі рушники. Він перелякався й побіг до мами дізнатися, де чайка. Мама сказала, що пташка за ніч одужала й уранці полетіла до моря і що все з нею гаразд. І додала, що хлопчик молодець, тому що добре про неї попіклувався і тому вона так швидко видужала. Мама скуйовдила синові гривку та сказала, щоб він збирався — скоро вони підуть на море долежувати останній день мандрівки.
— Я ж казав, казав, що дурнувата пташка видужає і всі будуть щасливі!
— Ти знову не дав мені завершити, — сказав Рікі.
— Та скільки ж можна? Це що, нескінченна історія?
Батьки завжди прокидалися раніше за хлопчика.
Коли тато вранці вийшов на веранду, щоб вдихнути свіжого морського повітря й потягтися, то побачив, що пташка померла. Вона лежала із заплющеними очима, ніби спала, але тато знав, що пташки сплять уночі.
Вони з мамою швидко поховали пташину за будинком, а хлопчику сказали, що вона одужала, — не хотіли псувати синові враження від першої поїздки на море, не хотіли, щоб він почувався винним через це. Батьки бажали дитині лише найкращого, і хлопчик їм повірив.
За кілька годин він бовтався у морі, кидав у нього камінці, а коли бачив чергову чайку, гадав, чи це не його пташка літає, щаслива, над водою.
Я кілька секунд помовчав, щоб пересвідчитися, що це, нарешті, кінець історії, а тоді сказав:
— Це найгірша історія з усіх, які мені коли-небудь розповідали. І вона точно не про добрий світ, а про батьків-брехунів, які обманули рідного сина. Тобто ти хотів, щоб я повірив, ніби це історія про добрий світ? Чим ця історія може мені допомогти саме зараз?
— Не знаю. Може й не зараз. Але хлопчик тоді був щасливим.
Рікі встав і обтрусився. Він був дуже близько до мене, і я помітив, що в нього на носі було трохи землі. Рікі сказав:
— Але якби я все-таки зжер ту чайку, історія би від цього не помінялася.
Рікі повільно почвалав від мене, підібгавши хвоста, і мені здалося, що він на мене образився.
Собака відійшов від мене на кілька кроків, а тоді повернув морду та сказав:
— Завтра я прийду й розповім тобі ще одну історію.
І, не чекаючи моєї відповіді, зник за деревами.