Вона ще раз сказала:
— Матвію. Це я. Ну?
А я сказав, що радий за неї. Сказав, радий, що ви — це ви.
Тоді жінка сказала таке, що мені не йшло до голови.
Вона сказала:
— Матвію. Це я, мама.
І я чув, як бабуся зойкнула в сусідній кімнаті.
І подумав, що ж вона може мати на увазі, бо багатьох речей я не розумів, найчастіше жартів або фраз, які можуть мати інше значення, наприклад «біжу, аж падаю», бо насправді це означає, що людина чогось не хоче робити. І спробував пригадати, чи знаю я, що ще може означати вислів «це я, мама», але нічого не пригадав. Я відчув, як мені паморочиться в голові, здавалося, що кімната гойдається з боку в бік, і захотілося влягтися калачиком на підлогу. Але я опанував себе і сказав:
— Нічого подібного, ви — не моя мама, бо мама померла два роки тому в лікарні, несподівано, як помирають люди, у яких серце перестає працювати.
Жінка тихо заплакала та сказала:
— Ось же я, тут, я не померла.
І вона простягнула мені долоню, ніби віталася, і я пригадав наш колишній дім і ту мить, яку хотів забути: про те, як тато розбив скло, а мама розбила звичайну тарілку з малюнком.
І тоді я сказав:
— У мами було красиве волосся, якого я любив торкатися, а у вас волосся зовсім немає, а замість нього якась хустка.
Мені все в голові гойдалося, бо я знав, що мама померла, а померлі люди не можуть приходити до живих, таке буває тільки у фільмах і в снах, але мені ніколи нічого не сниться.
Жінка тихо плакала переді мною і шморгала носом.
Зайшла бабуся й рішуче сказала:
— Ну все, досить, досить із дитини.
Вона стояла й дивилася на нас, аж поки ця жінка не встала і не пішла до іншої кімнати, а бабуся зачинила двері.
Я відчув, як нудота зникає і кімната перестає хитатися. Тоді додивився серіал, хоча не пригадаю, що далі в ньому відбувалося. Якби я вже тоді вигадав цю історію з цифрами, то це було б:
Я чув, як бабуся просила цю жінку піти, але та сказала, що буде тут, скільки вважатиме за потрібне. Вона була вдома, коли я робив уроки й переписував уривок із підручника в зошит.
Китайці у своєму житті керуються суворими нормами та правилами. Є правила проїзду в транспорті, правила відвідування музеїв, кінотеатрів, різноманітних виставок, фестивалів тощо. Китайці дотримуються режиму дня. Після обіду є обов'язкова перерва на дві години в школярів, студентів, робітників і службовців.
А в магазинах, які не зачиняють на перерву, продавці іноді сплять на робочих місцях, поклавши голову на прилавок. Національною гордістю китайців є кухня, яка має трьохтисячолітню історію. Тільки в китайській кухні можна скуштувати свинину, яку не відрізниш від курки, рибу, що за смаком нагадує баранину, та інші страви, походження яких важко визначити.
І я подумав, що мені подобаються ці китайці, бо в них усюди порядок і вони смачно готують. А потім згадав, що востаннє їв сьогодні в школі. Але я не хотів виходити до іншої кімнати, тому що там була ця жінка. Тож узяв книжку й став читати, навіть не взявши яблука. Я зауважував, як очі бігають рядками, і навіть не намагався зрозуміти слова.
Колись давно в школі розповідали, що ми впізнаємо слово не за літерами, а за контуром. Тобто ми сприймаємо слово як щось цілісне, а не просто набір літер. А потім ми виконували вправу: читали текст, у якому слова було написано різними цифрами й латинськими літерами, — і всі змогли його прочитати, а це означало, що ми справді впізнаємо слово, як упізнаємо знайомі речі, і тоді все стає зрозумілим. Я запам'ятав цю інформацію, тому що дуже любив читати і вважав, що вона може знадобитися.
А тоді жінка відчинила двері й запитала, чи я щось сьогодні їв? Я нічого не відповів. Тоді вона сказала:
— Я зараз приготую погамати, а потім покличу тебе до столу.
— Але до вечері ще понад годину, — різко відповів я, бо мене аж сіпнуло через слово «погамати».
Вона зітхнула й зачинила двері. Я почув: вона заходилася готувати, а згодом до неї приєдналася бабуся. На годиннику була 18:14, і я подумав, чи не може в мене від усіх цих переживань статися серцевий напад, і прислухався, як б'ється моє серце, а тоді став лічити удари, і їх у середньому було по одному за секунду, а за хвилину було шістдесят чотири удари.
Тоді двері відчинилися й зазирнула бабуся. Вона сказала, що треба поїсти, бо я весь день голодний. І я її послухав. Ми сіли за стіл, бабуся — поряд, а ця жінка — навпроти мене. Вона нічого не їла. Я поклав собі на тарілку палюшки зі сковорідки, окремо — салат, і ще взяв три ложки сметани й заходився їсти. Бабуся налила мені склянку компоту. Вона також нічого не їла, лише дивилася на мене. Мені стало некомфортно, тож я сказав: