Я подумав про те, що ввечері точно буде дощ, а намет до цього не готовий, він протікатиме, і через це мені може бути зовсім кепсько.
Я змусив себе вилізти й наламав розлогих гілок, накрив ними намет навхрест у кілька шарів, а тоді заліз досередини й подивився на те, що вийшло. Сонце зовсім не пробивалося крізь гілки, але це аж ніяк не рятувало від спеки. Повітря пахло сухою землею й було важким, на якусь мить мені навіть здалося, що я задихаюся від його важкості, що вдихаю гарячий пар. Переляканий, я викотився з палатки й захекав, хапаючи ротом повітря. За хвилину це минуло, але серце й далі тривожно гупало.
Мені подобався дощ. Коли я був удома, він давав мені спокій і задоволення, але досі я ніколи не переживав зливу в лісі.] Це був новий досвід для мене, і він, напевно, мав покращити мене, але саме зараз я не хотів, щоб щось таке було в моєму житті. Ще дужче я не хотів, щоб був дощ із грозою, бо тоді все гримить, і мені від цього стає дуже страшно, бо я чую деякі звуки гучніше за інші, ніби вони лунають мені просто у вухо.
Протягом дня моя тривожність наростала. Ближче до вечора небо затягло темними хмарами, а на заході крізь дерева я бачив шматки неба фіолетового кольору, ніби хтось їх помалював пензлем. Ліс мовчав, не цівкали навіть птахи, яких від самого світанку було не зупинити.
Потім усе потемнішало, ніби раптово настала ніч, і я побачив, як спалах освітив листя, і потім було 1,2, 3, 4, 5… і пролунав грім, і він не був спочатку тихим, а потім гучним, — він був одразу гучним, ніби щось розламали просто мені над головою. І це означало, що гроза на відстані приблизно 1,7 кілометра від мене, бо швидкість звуку 350 метрів на секунду, і якщо 350 х 5 = 1750 метрів, то це дуже близько, буквально за кілька сотень дерев, і через це мені стало дуже страшно.
Мені здалося, що це весь світ вибухнув, і цей звук для мене був найгучнішим за все, що я коли-небудь чув, і я так перелякався, що навіть трохи впісявся, хоча мені було 14 років, а пісяються тільки діти. Потім блиснуло ще раз, навіть яскравіше, ніж уперше, і грім прокотився всім небом, а по листю вперіщила злива. На кілька секунд я відчув запах пилу, який майже відразу змінився на запах мокрої трави й листя.
Гроза розійшлася і зануртувала з такою силою, що мені здавалося, ніби вона рознесе ліс на друзки. У постійному сяйві блискавок, що спалахували в небі, на землі все ставало чітким і без тіней. Крізь вхід до намету я бачив, як дерева гнуться мало не до землі і як сильний вітер ганяє дощ стіною від краю й до краю лісу. А потім побачив, як одне дерево на якусь мить наче застигло в нахилі, ніби перестало боротися, а потім просто повалилося набік, і почув, як із тріском із землі виривається його коріння, а гілки від удару ламаються об землю. І я від страху трохи навіть завив і заплакав, бо пісятися вже не міг, і затулив вуха руками, і міцно заплющив очі.
Щось зашаруділо біля входу, і я подумав, що це може бути шарова блискавка, але, розплющивши очі, побачив, що то Рікі продирається крізь гілля всередину. З нього скрапувало, і він тремтів. У якомусь легкому забутті я майже не звернув на нього уваги, лише забився подалі в намет і знову затулив вуха й заплющив очі, бо злива та гроза й далі розгулювали навколо.
Я почув, як вітер зірвав з намету кілька великих гілок.
На голову стало накрапати, але я цим аж ніяк не переймався.
Я підскімлював негоді, але чомусь не непритомнів, напевно, тому, що було надто страшно і через це я зазнав сильного стресу, який не давав моїй свідомості відключитися. Навіть не знаю, звідкіля в мені взялася така сила — долати все це ревище, але я чітко пам'ятаю кожну секунду з тих 10 хвилин. Я пам’ятаю, як сидів у дальньому кутку та уявляв, що я вдома, під ліжком, а поруч лежить апарат мисливців за привидами, яким я можу цю зливу знешкодити. І щоразу, коли била блискавка, я подумки лічив.
Коли блиснуло востаннє, я долічив майже до 10 секунд, а це означало, що гроза пішла далі і зараз вона на відстані майже 4 кілометрів від мене. І мені стало трохи спокійніше, я розплющив очі та прибрав руки від вух і почув, що злива досі шумить листям, але гроза покотилося далі. Я зрозумів, що геть мокрий, зрозумів, що намет не врятував мене від зливи, але в ньому я принаймні почувався в більшій безпеці.
Тоді згадав, що в наметі також є Рікі. Він трусився трохи далі від мене. Я відчув, що в мене зовсім немає сил, і повалився на мокру брудну долівку. А тоді почув, як Рікі встав та обтрусився. На мене полетіли краплі води.