І от, коли оголосили останній танець, цей хлопець стояв осторонь як закляклий і дивився, як дівчина стоїть серед інших дівчат і чекає, щоб хтось її запросив. І вона так стояла кілька хвилин, можна було без проблем підійти й невимушено запитати: «Потанцюємо?» А тоді так само легко кружляти залом. Але він цього не зробив. Тоді до неї підійшов інший і запросив до танцю. Цієї миті хлопцеві захотілося, щоб вона відмовила, він думав, що вона мусить йому відмовити, і тоді він точно підійде і запросить її Але дівчина погодилася, і вони закружляли залом.
Я побачив, як пара крутиться в танці, і навколо багато інших пар, а волосся дівчини розвівалося від кружляння в різні боки. Осторонь від них, біля стіни, стояв хлопчик і стискав кулаки.
Хлопець стояв і дивився на це, його страх став змінюватися чимось новим. Він подумав, що значно кращий за цього хлопця, і красивіший, і розумніший, і що біля цієї дівчини має бути саме він. Просто йому не пощастило — не встиг зовсім трохи. І тоді мені захотілося вкусити його, але не надто сильно, десь так, як я кусаю м'ячик.
Я почекав кілька секунд, але Рікі більше не говорив. Тоді я запитав:
— Чому ти був на випускному цього хлопця?
— Тому що йому було страшно, — відповів Рікі.
— Гаразд. То це історія про страх? — запитав я.
— Історія про те, як я ледь не вкусив хлопця, бо він був боягуз, — сказав Рікі.
— А я думав, що вона про почуття, яке переростає в злість і зневагу, хоча якби він був рішучіший, міг би досягти бажаного.
— Або так, — сказав Рікі. — Але, якби я його тоді вкусив, може, він і став би кращим.
Тоді я підвівся й помацав одяг, який сушився. Він був іще вологим. Я перевернув його на інший бік. Вогнище догорало, від головешок ширилося тепло. Я взяв гілки, які сушилися біля вогню, і поніс до намету, щоб спати було тепліше. Я подумав, що пережив сьогодні важливий і важкий день, і це точно ще одна шістка, тому що страхів усередині мене поменшало і я навіть не непритомнію.
Я дістав блокнот і намалював у ньому:
— Я лягаю спати, — крикнув я в ніч.
Відтак дістав куртку, вдягнув її та ліг. За кілька хвилин почув, як Рікі заліз до намету й улігся відразу біля входу.
Тоді я дістав із рюкзака суху футболку й укрив його.
16) гроза і дощ.
Я все одно не впізнавав маму, попри те що в неї були старечі пальці і вона робила багато речей дуже звично, наприклад, правильно складала одяг: спочатку притуляла рукава один до одного, потім згортала річ удвічі, а потім іще раз навпіл. Але я все одно ніяк не міг зрозуміти, чому в неї на голові хустка, так само, як не міг зрозуміти, чому вона не померла. Ніхто зі мною про це не поговорив, а я не знав, як правильно про це запитати, та й чи варто запитувати взагалі. А ще я думав, якщо запитаю, можу дізнатися щось жахливе, якусь правду, яку мені знати не варто.
До всього мама сходила в школу, і це стало для мене неабияким переляком, тому що там усі також знали про її смерть, а тут виявилося, що вона насправді жива, і це могло створити для мене зайві неприємності. Тобто інші діти мене запросто могли назвати брехуном. Довбаним брехуном, як вони казали, а я згоден був бути ким завгодно, навіть дауном, але тільки не брехуном, бо це несправедливо, бо в мене не виходить брехати і я ніколи цього не робив. А ще мама могла дізнатися, що я не виконую домашніх завдань, а замість цього просто переписую уривки з книжок у зошит.
Але того дня мене ніхто не обзивав і зі мною усі поводилися дуже чемно. У нас був урок з літератури, і треба було написати твір за романом Джерома Селінджера «Ловець у житі». Я його, звісно, не написав, тому що весь вечір думав, що в мене серцевий напад, бо моє серце калатало дуже швидко, майже 80 ударів на хвилину. І у всіх зібрали зошити, а я у своєму просто написав: «Вибачте».
І вчителька, коли брала його в мене з рук, побачила, що там написано, й усміхнулася мені. Того дня всі вчителі були до мене дуже ласкаві. Та й не тільки того дня, а й протягом багатьох наступних днів — вони частіше пробачали мені, якщо я щось забував чи чогось не виконував.