А вдома була мама, і це було дуже незвично. Вона не була така сувора, як бабуся, і дозволяла мені торкатися речей, і я вирішив скористатися цим як слід та обмацав майже всі предмети в хаті. Після цього написав свій порядок на листочку і дав його мамі, щоб вона нічого не плутала і знала, чого від мене очікувати. Попросив її ознайомитися і робити все так, як тут написано, бо тоді я почуватимуся краще.
По цьому вона пішла на кухню й розігріла мені їжу, тому що була 15:00, а це означало, що я маю поїсти. Мама занесла тарілку до кімнати, і я побачив, що вона поклала палюшки окремо, салат окремо і сметану окремо.
— Ти так виріс… — сказала вона.
— 2 роки, 9 днів і 15 годин, — сказав я.
— Тепер я житиму з тобою швидше, щоб усе-усе наздогнати, усе, що пропустила, — сказала мама.
— Не можна жити швидше, — сказав я.
— Можна, — сказала мама, — можна віддавати більше, любити більше, і тоді життя йтиме швидше.
Я не став із нею сперечатися, бо це все не мало ніякого сенсу, адже про такі речі можна говорити нескінченно, а мені треба було дивитися дві серії «Альфа», а потім читати.
Мама забрала в мене тарілку й віднесла її на кухню. Вона просто поклала її до раковини, а тоді підійшла й запитала, чи може вона обійняти мене ще раз. Вона подивилася на мене і сказала, що це всього на одну хвилинку. Я нічого не відповів.
Тоді мама обійняла мене, а я вголос почав лічити:
— 1.
І я відчув, як сильно б'ється її серце.
І тоді я подумав, чи не може бути в неї серцевого нападу?
— 2.
І я відчув сильний запах її парфумів.
— 3.
І я відчув, яка вона худа та стомлена.
— 4.
І я відчув, як вона сопе носом мені у вухо.
І від цього було тепло й лоскітно.
Потім ми говорили ні про що, тобто про все побутове, про те, чи смачно мені було їсти, чи цікаво мені дивитися серіал, чи подобається мені книжка, яку я читаю. Коли я дістав зошит і підручник, щоб переписати черговий уривок тексту, мама сіла поруч, і я розгубився, бо зазвичай робив це сам і потім віддавав зошит бабусі.
Але я знав, що мама вже була в школі і, напевно, знає, що це насправді не домашнє завдання, а можливість вимкнути голову, можливість зачудовано спостерігати, як із-під ручки літера за літерою з'являються знання, які потім я міг використовувати у звичайному житті.
І моєю улюбленою книжкою була географія, тому що вона давала прості знання, які я щодня перед собою бачив, як-от озера, дерева, земля, і все, що на ній, та під нею, та над нею, і це для мене була ще одна можливість пізнавати світ. І я записав такий уривок, точніше, перемалював його, тому що іноді це було навіть приємніше:
А тоді я побачив, що припустився помилки у слові «знання», але вирішив не виправляти її та навіть не засмутився через це, бо в цьому малюнку було щось більше за помилку. У ньому було відбито розуміння, як улаштований світ навколо мене. І як відбуваються деякі великі процеси, такі, як зміна клімату або рух літосферних плит — я це просто для прикладу кажу, — що їх не можна помітити навіть за допомогою супертехнологій і що про них треба накопичувати інформацію, поволі дізнаючись щось нове і фіксуючи це в документах, а потім виводячи ці знання на мапи й у графіки і тому подібне, які дуже допомагають іншим людям, таким, як я, скажімо.
І мені це здається дуже подібним до того, як ми живемо, бо так відразу й не помітиш, що в тебе за життя. Адже ми живемо ніби поволі, але насправді дуже швидко і постійно накопичуємо знання й досвід — хочемо цього чи не хочемо. Тільки мапи потім не всі малюють, і не всі розуміють, що вони вже інші, не такі, як раніше. Ти розумієш, що змінився хіба в дзеркалі, якщо в тебе виросли вуса чи борода, чи з'явилася сивина або зморшки, але це зовнішні зміни, вони насправді не такі важливі. Але це знову речі, про які можна говорити довго, а я знову відволікся.
А тоді мама запитала, чи не хочу я їй розповісти, що це все означає. І я сказав, що це моє домашнє завдання. І воно означає, що мені час читати книжку та їсти яблуко. І тоді мама принесла мені яблуко, а я дістав книжку і читав рівно стільки, скільки було написано на маминому аркуші.
Увечері, коли бабуся нарешті повернулася з городу і ми всі сиділи за столом, мама сказала, що відвикла від такого життя, відвикла від мого графіка і моїх порядків. А тоді сказала ті самі слова, які безліч разів казали бабуся й тато. Вона сказала, що все буде добре.