Я прокинувся в наметі сам. Моя футболка лежала в кутку біля входу, там, де я вкривав нею Рікі. А тоді я згадав, що пережив учора, і мені стало веселіше всередині, я подумав, що більше не боягуз і можу ще раз порадіти за себе.
Відтак я виліз із намету і трохи поскакав, щоб дати волю почуттям, як то кажуть. Попереду в мене був цілий день, і я міг робити все, що хочу. Але за якийсь час зрозумів, що не знаю, чого хочу. Тобто в мене була цілковита свобода, але я не знав, як із нею поводитися, бо коли в мене був чіткий графік, я завжди знав, що попереду, і це знання мені допомагало. Тож я подумав, що свобода важлива для мене як факт, тобто я маю розуміти, що вона в мене є. Але, напевно, я би нею не користувався повною мірою, бо залежати від чогось, як виявляється, мені дає більше задоволення.
І я тоді подумав, що треба зробити щось корисне в цьому лісі, залишити по собі якийсь хороший слід. Щоб не просто гуляти і не просто розважатися й почуватися добре, а щоб завдяки мені ще хтось почувався добре. У цьому також може критися радість: робити добре іншим людям.
За якийсь час роздумів я вирішив змайструвати годівничку, невелику, бо із собою в мене була тільки дволітрова пляшка з-під води, яку я саме допив уранці. Така годівничка буде доброю для синиць і горобців, і ще інших дрібних птахів.
Я проліз у намет і дістав армійський ніж, який знову став мені в пригоді. А тоді побачив, що серед розкладених речей бракує останньої банки сардин. Залізної банки сардин, яку я планував з'їсти наостанок. Я замислився, чи не міг я її часом з’їсти, але нічого такого не було, бо я чітко пам'ятав, що вчора вечеряв хлібом, смаженим на вогні, а сьогодні їв квасолю. І я знову, як останній дурень, роззирнувся наметом, а потім виліз назовні й обвів поглядом усе навколо, ніби злодій міг сховатися за сусіднім кущем, дражнячи мене банкою сардин. Навкруг нікого не було, тільки голодні пташки цівкали. Я був злий і вирішив зосередитися на роботі, щоб не ускладнювати собі життя. І поки працював, я думав, хто це може бути: білка, лисиця, вовк (мабуть, найстрашніший варіант), може, ворона чи інший великий птах? Усі ці варіанти підходили до пачки печива, але банка була більшою і її не так просто поцупити дзьобом чи навіть писком.
Годівничка вийшла нівроку — сам би з неї їв, якби був пташкою, і я навіть уявив, як зменшуюся в розмірах і дзьобаю хліб, і мене це добряче повеселило, бо я собі придумав, що в мене фіолетовий дзьоб і на голові оселедець, як у козаків, тобто я був дуже незвичайною пташкою! І я приладнав цю годівничку до дерева, але вона не трималася як слід.
Тоді я дістав зі свого правого кросівка шнурівку і прив'язав нею годівничку до дерева. Потім заліз у намет, дістав звідтіля хліб, накришив його в годівничку, відніс решту хліба назад і загорнув у пакет. А тоді подумав: ця годівничка означає, що колись я таки повернуся додому, просто тому, що в мене закінчуються продукти, а ще тому, що мені холодно і самотньо, і я не знаю, що в цьому лісі робити. І мені стало страшно, відчутно страшно, і я засмутився й подумав, що краще б нічого не робив, і подумав, що мене дістали ці постійні перепади настрою, що треба вирішити нарешті, чого я хочу, і навчитися із цим якось жити.
— Що ти за пляшку на дерево присобачив? — несподівано пролунав голос позаду. Я аж трохи сіпнувся від несподіванки.
— Я думав, ти тільки ввечері приходиш, — сказав я.
— Я приходжу, коли хочу, — сказав Рікі.
— Зрозуміло, — сказав я.
Особливого бажання розмовляти далі не було.
— То що це за пляшка? — запитав Рікі.
— Годівниця, — відповів я.
— Пляшка-годівниця? — перепитав Рікі. — Кого це ти нею годувати зібрався?
— Пташок, — відповів я.
— Та вона ж їм у горлянку не влізе, — сказав Рікі та пчихнув.
— Та ні, — сказав я. — Пташки залітатимуть сюди, — я показав рукою на отвір, який вирізав ножем, — і будуть собі дзьобати хліб.
Рікі пчихнув ще раз.
— Слухай, деякі речі не треба пояснювати. Жарти, наприклад, — сказав він. — То що сталося цього разу?
— Тобто? — запитав я.
— Чому тобі страшно? Що тебе засмутило?
Я подумав, яку з двох правд йому озвучити.
— Хтось краде мою їжу, — сказав я.
— Не може бути, — здивувався Рікі.
— Може, — сказав я.
— Яка прикрість, — сказав Рікі. — І що ти думаєш із цим робити? Шукатимеш злодія?
— Та де ж я в лісі його знайду? — сказав я. — Це може бути якась тварина: білка там, чи ворона, чи хто завгодно.
— Ворона не потягне в дзьобі металеву банку, — сказав Рікі.