— Хіба я казав щось про банку? — здивувався я.
— Е-е-е, — запнувся Рікі, — казав. Уранці, коли був у наметі, а я був зовні. Я чув, як ти казав: «Хто б це міг поцупити в мене банку сардин?»
— Не пригадую, — сказав я і дійсно замислився, чи міг казати це вголос. І, здається, у мене з'явилася одна версія, хто б це міг бути.
— Ну, хочеш, я допоможу тобі знайти злодія? — сказав Рікі.
— І як ти хочеш це зробити? — запитав я.
— Я можу понюхати рюкзак і потім піти по слідах. Я ж собака, я вмію робити такі штуки. Це називається чуйка.
Я на секунду замислився. Ніяких інших справ у мене на сьогодні не заплановано, і таки цікаво було дізнатися, куди дівається моя їжа.
— Якщо я не дізнаюся, хто тягає мою їжу, у мене скоро її може не залишитися, і тоді мені буде важко, і тоді…
Я не став казати далі, бо відповідь була очевидною. Тоді мені доведеться повертатися додому, а я цього не хотів, і я боявся цього і саме зараз уникав цих думок усіма можливими засобами.
— Влаштуємо ескпедицію лісом! — радісно виголосив Рікі. — Це буде чудова пригода і чудова гра! Я такий радий!
І Рікі, майже так само, як я вранці, застрибав на місці.
— Експедицію? — запитав я.
— Еге, — сказав Рікі, — я ж кажу — ескпедицію.
— Не «ск», а «кс»!
Тоді Рікі знову пчихнув, і я зрозумів, що він навмисно перекручує літери місцями, щоби було весело.
— Ну, гаразд, — сказав я. Тоді повернувся до намету й заховав усе, що лежало долі, у рюкзак. У мене із собою залишалося:
1) 1 пара спортивних штанів + 1 на мені;
2) 1 пара кросівок (на мені);
3) 2 пари трусів + 1 на мені;
4) 2 пари шкарпеток + 1 на мені;
5) 1 теплий светр, 1 куртка;
6) 1 блокнот;
7) 1 ручка + 1 помаранчевий олівець;
8) 1 підручник з географії на 234 сторінки у палітурці;
9) 2 футболки + 1 на мені;
10) 4 коробки сірників;
11) 1 армійський ніж, у якому: 1 ніж, 1 викрутка, 1 відкривачка для пляшок із пивом, 1 відкривачка для бляшанок, 1 пилка;
12) 1 дволітрова пляшка води;
13) 1 кілограм 300 грамів митої моркви, яку терміново треба було з'їсти;
14) 1 буханець хліба;
15) 2 пачки сухарів;
16) 1 залізна тарілка, якою треба було нарешті скористатися, бо інакше я даремно тягнув її сюди;
17) 1 виделка;
18) 1 пачка знеболювального;
19) 1 мило;
20) 1 великий рюкзак, з яким дідусь колись їздив на риболовлю.
І я міцно його запнув, поклав у куток намету й охайно прикрив гілками з долівки. Листя на них потроху засихало, і я подумав, що мені потрібно замінити настил.
Я виліз із намету та сказав, що ми можемо йти. Рікі побіг попереду, схиливши голову до землі й гучно втягуючи носом повітря — він робив це так гучно, ніби хотів, щоб я це чув. Коли ми минали дерево з годівницею, я на мить зупинився й побачив, що всередині вже сиділи дві пташки та дзьобали хліб, і мені від цього стало радісно.
— Не відставай, — гавкнув Рікі, — ми маємо знайти твої речі. І я нюхом відчуваю, що ми це зробимо!
І я побіг за ним повз дерева, а мої ноги шаруділи листям і травою, і це був дуже приємний звук, я його знав — так шаруділи мої ноги, коли я біг до підвалу, у якому тато колись змайстрував для мене апарат мисливців за привидами. І я на мить уявив, що зараз полюю за черговим привидом, і наставив пальці замість бластера, який готовий був стрельнути за найпершої небезпеки.
Ми добігли до яру, і Рікі сказав, що це вже десь зовсім поруч. Я ніколи на заходив у цю частину лісу. Я вже навіть не сумнівався, що це він поцупив пачку печива й сардини, але злості всередині не було. Мені було цікаво, для чого він це утнув, що він хотів ще утнути, що за гру він вигадав.
— Це внизу, — ствердно виголосив він, а його хвіст бив по боках дуже сильно, аж мені здалося, що йому може бути навіть боляче від цього. А тоді Рікі радісно тявкнув, ніби собака-підліток, і покотився згори вниз. Я перелякався, бо ще не добіг до схилу і не знав, що там. Я кинув свій уявний бластер, підбіг до краю і побачив, як Рікі котиться вниз, але схил не був дуже пологий, тому через кілька переворотів собака знову біг уперед і підстрибував, щоб додати собі прискорення. Він і далі радісно скавчав, а коли дістався до низу, підскочив і радісно гавкнув:
— Воно тут! Котись до мене!
— Ще чого, — сказав я, — бруднити одяг і дряпати шкіру?
— Ну що ти, наче пудель боягузливий? Це дуже весело!
— Ніякий я не пудель, я людина, — сказав я. Рікі пчихнув.
— Люди теж можуть бути пуделями, — сказав Рікі, — нічого не буде з твоїм одягом. Обтрусишся.