І я побачив, який він радісний, як сильно лупить себе в боки хвостом, коли дивиться на мене, і подумав, що цей собака тут не просто так. Я позадкував на кілька кроків, а тоді розбігся й кинувся руками вперед, і за кілька секунд приземлився, а тоді перекотився через голову, і ще раз, а потім покотився боком. І за якусь мить зрозумів, що сміюся. Я відчув, як сухі гілки та камінці дряпають шкіру, але мене це не хвилювало. Я докотився донизу, ще кілька разів перевернувшись через голову, а тоді встав та обтрусив із себе землю та листя.
— Це тут, — сказав Рікі.
— Де?
— У цьому таємничому та глибокому яру. Я відчуваю нюхом, що твої речі…— Він принюхався до вітру, кілька разів обернувся за годинниковою стрілкою, а тоді відбіг кілька кроків і закінчив: — Ось тут.
І Рікі щосили заходився лапами порпати землю, і та полетіла просто на мене, і я затулив очі руками. А потім Рікі знову загарчав.
— От! Що я казав? — сказав Рікі.
Я підійшов і побачив у ямці пачку з-під печива, банку сардин і свою зубну щітку. Ту щітку, яку я думав, що забув удома, через яку пообіцяв собі більше не засмучуватися в цьому лісі. Тоді я взяв пачку з-під печива до рук, але в ній нічого не було. Я кинув її на землю.
— Цікаво, хто це сюди притягнув і зарив? — запитав Рікі.
— Навіть не здогадуюся, — сказав я.
— Я носом відчуваю, що це хтось безстрашний і розумний. — Рікі витримав коротку паузу. — І красивий. Так, хочу сказати, що він ще й красивий, — закінчив він.
— Я не бачив у цьому лісі нікого красивого, — казав далі я, і це була правда, бо я не знав, за якими критеріями вважати тварин красивими. Я звик, що красиві люди, а тварини або погані, або хороші. Хоча люди теж або погані, або хороші. Мені ще колись давно про це казала мама.
— Правда? — засмутився Рікі.
— Я не знаю, — після роздумів сказав я.
— Я думаю, що в нього довга, іноді блискуча від сонця шерсть.
— Гаразд, — сказав я, — Рікі, я знаю, що це ти поцупив у мене щітку, печиво й банку сардин.
— Не поцупив, а позичив, — зізнався Рікі.
— Для чого? — запитав я.
— Щоб ти зі мною погрався. Щоб ти побігав зі мною, а потім скочив у це провалля, і котився, і сміявся голосно, і щоб тебе не засмучували думки. Я спочатку просто в тебе потягнув щітку, коли ти тоді завивав на землі вночі, бо я собака і люблю гризти всілякі речі, особливо дерев'яні. Але потім я взяв ще пачку печива і сардини. Уже навмисно, щоб трохи розважити тебе, бо ти постійно був такий серйозний і зосереджений і зовсім не хотів грати зі мною. Мені через це кілька разів хотілося тебе вкусити, і, напевно, я би вкусив тебе сьогодні, якби ти не пішов зі мною шукати речі.
Тоді я нахилився й узяв до рук погризену щітку. Рікі відійшов трохи вбік, може, подумав, що я його сваритиму. А тоді сказав:
— А ти знаєш, що собак, які щось зробили, треба чимось заохочувати?
— Заохочувати за те, що ти поцупив мої речі?
— За те, що я знайшов їх. Ну як ти не розумієш?! — радісно гавкнув він.
Рікі дивився на мене, і його хвіст так само виляв із боку в бік.
— Забирай сардини, — сказав я.
— Ні, я не хочу цю залізну бляшанку, яку неможливо розгризти, — сказав Рікі.
— А що ти хочеш?
— Хочу історію.
— Але історії в нас розповідаєш ти, — сказав я.
— Усі розповідають історії, коли їм хочеться, — сказав Рікі.
— А якщо замість цього я просто обійму тебе?
— Тоді я тебе вкушу.
Я чекав, що Рікі пчихне, але він не пчихав, і хвіст його перестав бити боки.
Я згадав, що ні з ким не говорив про свій найбільший страх. Що товариш, який жив по сусідству, ледь не вмер, коли я захотів із ним про це поговорити. Я подумав, що мені справді хочеться все розповісти. Зрештою, заради всього цього я сюди прийшов.
— Гаразд, тоді слухай, — сказав я, — ця історія про нічого.
Я поклав зубну щітку в кишеню, сів на землю, притиснув коліна до підборіддя та почав оповідати.
Я зрозумів, що мама мала на увазі, коли казала, що збирається жити швидше. Я це буквально відчув по секундах нашої з нею хвилини, яка спочатку йшла вперед, але потім почала дуже швидко працювати у зворотному напрямку. Мама танула на очах, як стікає пісок у колбі сонячного годинника, який я також бачив у підручнику з географії, інакше ніколи в житті не міг би використати це порівняння.