Мені просто треба знайти свій велосипед.
Але не забувати їсти.
Трохи раніше я згадував про маму й тата, а ще про бабусю. Думаю, треба розповісти про все, щоб не було плутанини.
До дванадцяти років я жив разом із мамою й татом. Підлога в нашому будинку була вистелена дубовим паркетом, я досі пам'ятаю, як мої босі ноги ним лопотіли, і це був дуже хороший звук — звук мого дитинства! Я дуже давно його не чув. Ще в нас були холодні гранітні сходи в коридорі, на яких я любив сидіти влітку, горище з речами й підвал, який приємно пахнув сирістю та пилом.
Мама часто смажила налисники на кухні й наспівувала пісень із радіо, від неї пахло корицею та цукровою пудрою.
Найбільше у світі я любив мити з мамою посуд, у нас був особливий ритуал: мама набирала повнісіньку раковину гарячої води, додавала в неї мила, і вода ставала пінною. Мама давала мені білий вафельний рушник, а сама занурювала руки в піну та спочатку мила глибокі тарілки і давала їх по одній мені, а я їх брав обома руками й витирав, а потім вона мила звичайні тарілки і давала їх мені. І на всіх тарілках були намальовані квіти й собака з одного боку, а з іншого — хлопчик і дівчинка, тобто їхні силуети, і я постійно фантазував, що вони з цих тарілок вискакують і живуть своїм життям, поруч із нами, і хлопчика звали Гензель, а дівчинку Ґретель, бо це була моя улюблена казка, і найбільше мені хотілося знати, як їм вдавалося жити в хатинці з пряників і не поїсти всі меблі. Мама казала, що вони їх трохи надкушували.
Потім я складав усі тарілки в шафу; я знав, що: глибоких тарілок у нас 8;
і звичайних тарілок у нас 12;
і ложок у нас 13;
і 14 виделок;
а 1 має погнуті зубці.
А якщо ми мили посуд довго, мої пальці трохи розмокали від того, що я брав мокрі тарілки, і ставали зморщеними, але мене це тішило, і мама казала, що в мене пальці як у дідуся, і ми з нею з цього дуже сміялися.
Тато рідко бував удома, їздив у постійні відрядження. Я знав, що він там будує щось дуже велике. Поки тата не було, я забував його вигляд, і після деяких неприємних випадків мама за кілька днів до його повернення показувала мені нашу спільну фотографію й казала, що це тато, що він за кілька днів приїде і буде з нами. Але я все одно забував, яке в нього обличчя, але пам'ятав його зачіску, і, коли він повертався й присідав переді мною, я руками робив «їжачка» на його короткому волоссі — так ми з ним віталися.
Якось після повернення тато зробив мені апарат мисливців за привидами з бластером і пасткою на гумці. Коли майстрував, сильно поранив руку, і ми утрьох із мамою їздили до лікарні, щоб йому наклали пов'язку. А коли повернулися додому, я взяв апарат до рук і побачив, що на ньому було трохи крові. Та він був точнісінько такий, як у фільмі, і від цього мені стало радісно, і я тягав його на спині, сподіваючись, що хоча б один привид трапиться мені на очі. Я уявляв, як без страху наводжу на привид бластера, який ловить його, немов би в сітку, і кидаю пастку, і його в неї затягує. Але привидів не було ні в саду, ні в підвалі, ні на горищі.
Тоді я вирішив пошукати їх під ліжком — заліз, а там було дуже тихо й затишно, і пахло пилом, і ще якісь книжки розкидані навколо. І привидів там не було, і я вмостився і задрімав, а прокинувся від галасу й тупотіння паркетом, але не такого, як моїми босими ногами, а від важкої тупанини дорослих. І тато кричав на маму і називав її різними словами (тепер я розумію, що це були найгірші слова, які я міг знати, — чув їх від однокласників; і це, напевно, були слова «шльондра», «повія», бо тільки їх можна викрикувати так голосно). І тепер я знаю, що він кричав через те, що мама його зрадила і хотіла з ним розлучитися. А тоді я нічого не розумів, і мені було дуже страшно, і хотілося втиснутися в підлогу.
А потім тато сильно грюкнув дверима.
І задзвеніло скло.
І мама з переляку впустила тарілку на підлогу.
І було чути ще один дзенькіт, а потім я ще почув, як тато щось кричить сусідові через дорогу.
Відтак я нічого вже не розумів, світ від мене відсторонився, і я знову був наче за склом, і до мене не проникав жоден звук.
Але він, напевно, кричав щось типу: «Олесю, виходь! Виходь, кому кажу, бо зараз виб’ю вікна й заріжу тебе до бісової матері! Чуєш, Олесю?» Він, напевно, довго ще кричав і вчиняв інші страшні речі, але я засунувся ще далі, і не визирав, і вже не пам'ятаю, що було потім. Але коли отямився й виліз із-під ліжка, у квартирі всюди світилося, і було тривожно, і нікого не було, і вікно в коридорі з гранітними сходами було розбите, і вітер тріпав фіранку, а на підлозі в кухні валялася розбита тарілка з хлопчиком і дівчинкою, і собакою, і їх у будинку стало одинадцять. Потім прийшла мама й побачила, що я дивлюся на розбиту тарілку. Вона хотіла щось сказати, але в неї зовсім не було голосу, і рука була забинтована, і вона плакала, і спробувала притиснути мене до себе, а я її вдарив, тому що вона нічого не пояснила і не попередила, що хоче мене обійняти. Мама тоді присіла поруч зі мною та простягнула свою долоню, ніби віталася, і прошепотіла, що шукала мене всюди, але мене ніде не було. І вона сильно перелякалася, бо я не самостійний і навколо мене багато людей, які можуть мені нашкодити. І через це вона зовсім зірвала голос, бо постійно гукала й гукала, а мене ніде не було. А я був під ліжком.