Тата не було вдома два дні. Його закрили в міліції.
Коли він прийшов, то спочатку ні з ким не розмовляв і був дуже злим. Про всяк випадок мама зачинилася зі мною в іншій кімнаті. А він тоді стукав і просив, щоб ми виходили, казав, що пробачить її. А мама притискалася чолом до дверей, і не виходила, і просила, щоб я сидів тихо. А тато тоді злився і знову кричав їй погані слова, про які я вже згадував. І так було кілька днів поспіль, поки він знову не поїхав у відрядження, і я зовсім забув про апарат мисливців за привидами, бо мама плакала, і плакала, і плакала.
І я не хочу всього цього пам'ятати — я хочу згадувати свої розмоклі від води пальці або як навесні за вікном цвів бузок і люди схилялися його понюхати, коли проходили повз.
Я хочу згадувати, як шуміла ріка під час зливи, як пахла падана алича у дворі біля підвалу, хочу згадувати запах літніх протягів у порожньому будинку, і маму, яка смажить налисники і миє зі мною посуд, а не плаче, і тата, якого я впізнаю по фотографіях і який робить найкращі апарати мисливців за привидами, а не кричить.
Одного ранку приїхала бабуся й забрала мене.
Мами не було вдома. Я пам’ятаю, як жував свіжий хліб у автобусі й лічив стовпи за вікном, але це була ще не усвідомлена лічба, коли я «привласнюю» стовпи, щоб зрозуміти світ навколо. Це було механічне лічіння: просто тому, що вони є, але від них мені жодної користі.
Так я став жити в бабусі за сорок кілометрів від дому. Пам'ятаю, що попервах у мене боліло все тіло, і я не хотів ні з ким розмовляти, і сумував, бо забув удома свій апарат, але це була брехня, бо насправді я сумував за мамою, і не знав, що з нею, і мені ніхто нічого не казав, і думаю, що це був злочин проти мене, бо я мав право знати, зі мною треба було поговорити, може, тоді б я простіше ставився до життя.
І я знову й знову подумки перемотував на початок ситуацію з порожнім будинком, і звуком тарілок, що розбиваються, і мамою навколішках, яка простягає мені руку, щоб привітатися. І я хотів би забути це, і думати лише про бузок і таке інше, але ми не вибираємо спогади, як не вибираємо сни. Та снів у мене немає зовсім, а є поки що тільки спогади. І я дуже хочу, щоб мені нарешті щось наснилося, бо тоді стане трохи ліпше.
Отже, емоції. Яскраві і, бажано, якнайбільше.
Щоб бути знову наповненим.
Мені треба взятися за щось нове. За щось таке, чого я ще ніколи не робив.
Із таким самим захватом, як в історії з велосипедом.
Я дістав із рюкзака блокнот і ручку і склав список речей, які поліпшують мені настрій (водночас я розпечатав пачку печива і кинув до рота відразу три штуки):
1) їжа;
2) числа;
3) вода;
4) пісяти;
5) обмежений простір;
6) велосипед;
7) бузок (з'їдати квітку й загадувати бажання);
8) стрижі (коли кричать надвечір);
9) люди у формі (завжди однаковий одяг);
10) фонтани;
11) слова;
12) геометричні фігури;
13) зелений колір.
Більше нічого згадати не зміг.
Цей список мав оновлюватися, щоб я почувався щасливішим і наповненішим.
Я видираю аркуш, згортаю і кладу собі до кишені.
Хай завжди буде зі мною.
Доїдаю останнє печиво. Вечоріє, стрижі кричать десь над деревами.
Думаю, що треба прокидатися раніше.
Відчуваю, що день минув недарма, що він трохи ліпший за вчорашній.
Поставлю йому п'ятірку.
З хорошого: я не проспав світанок.
З поганого: я забув удома зубну щітку.
Поруч зі мною в наметі лежать 32 предмети (на ніч я ще одягнув светра, щоб не змерзнути), але немає годинника і немає щітки. Та годинник я сплановано забув, щоб не зациклюватися на всіляких там порядках, а робити, що і коли заманеться.