— Ні, — уперше озвалася висока жінка. — Це наш дім. Восени ми купили його у Брустерів. Вони переїхали до Грінвейла. Наше прізвище Чаплі.
Сердешна заскочена Рілла впала на подушки.
— Пробачте, — сказала вона. — Я… я думала, що тут мешкають Брустери. Пані Брустер — моя приятелька. Я Рілла Блайт… дочка лікаря Блайта із Глена Святої Марії. Я їхала до міста зі своїм… із оцим хлопчиком… він випав з поїзда… а я вискочила за ним… і ніхто не помітив. Нам не було як їхати додому… а насувалася буря… ми прийшли сюди і, коли нікого з господарів не виявилося, ми… залізли через вікно… і… і розташувалися, як удома.
— Я бачу, — саркастично мовила руда жінка.
— Правда, як мокре горить, — відрубав чоловік.
— Ми не вчора народилися, — докинула жінка.
Пані Чорно-Біла не сказала нічого, та доки решта двоє висловлювали свої не вельми приязні зауваження, вона зігнулася в безгучному нападі сміху, похитуючи головою й нечутно плескаючи в долоні.
Рілла, ображена глузливим тоном подружжя Чаплі, отямилася й роздратувалася. Сівши в ліжку, вона щонайдошкульніше проказала:
— Я не знаю, де й коли ви народилися, та вочевидь, там навчають дуже дивних манер. Якщо ви будете такі ласкаві покинути мою… е-е-е… цю кімнату й дати мені змогу одягтися, я більше не зловживатиму вашою гостинністю, — Рілла говорила з убивчим сарказмом. — І я щедро заплачу вам за нічліг і за їжу, яку ми з’їли.
Чорно-біла проява змахнула руками, удаючи безгучну овацію. Можливо, пан Чаплі злякався Ріллиного тону — чи радше втішився перспективі дістати грошей — принаймні відповів він чемніше:
— Гаразд. Коли заплатиш, то добре.
— Нічого вона тобі не платитиме, — надивовижу різко, чітко й виразно мовила пані Чорно-Біла. — Якщо тобі не соромно за себе, Роберте Чаплі, то маєш тещу, якій соромно за тебе. Жоден гість не платитиме за їжу й нічліг у домі, де мешкає пані Матильда Пітмен. Затям, що я, коли й утратила становище у світських колах, усе ж не забула про правила гідної поведінки. Я знала, що ти скупар, коли Амелія віддалася за тебе, і ти зробив її такою самою скнарою. Проте пані Матильда Пітмен була тут господинею, і пані Матильда Пітмен лишиться господинею, доки віку. Тому йди-но звідси, Роберте Чаплі, і дай цій дівчині одягнутися. А ти, Амеліє, спускайся вниз і приготуй їй сніданок.
Рілла ще ніколи в житті не бачила такої жалюгідної покори, з якою ці двоє великих людей виконали накази крихітної старенької. Вони подалися геть, не виявивши протесту ні словом, ні звуком. Щойно за ними зачинилися двері, пані Матильда Пітмен затрусилася від безгучного сміху.
— Кумедно, еге ж? — сказала вона. — Зазвичай я даю їм дійти до краю, та іноді мушу присадити їх, і роблю це нараз. Вони не сміють перечити, бо я маю добрячий статок і вони бояться, що я не заповім їм усе до копійки. Та я й не заповім. Щось відступлю — але не все, тільки щоб роздратувати їх. Я ще не вирішила, що робитиму із грішми, та скоро вже мушу постановити, бо у вісімдесят років дні твої злічені. Ну, дорогенька, вдягайся і не поспішай, а я піду вниз і пригляну за тими жаднюгами. Яке гарне хлоп’я. Це твій братик?
— Ні, це солдатський син, якого я виховую, бо його мати померла, а батько на фронті, — покірно мовила Рілла.
— Солдатський син! Гм! То краще мені зникнути, доки він прокинеться й заплаче. Діти не люблять мене — і не любили ніколи. Не пригадаю, щоб котрийсь малий сам підійшов до мене із власної волі. Своїх дітей я ніколи не мала. Амелія — моя пасербиця. Ну, та й клопоту я не зазнала. Діти не люблять мене, а я їх, тож ми квити. Але це справді гарне хлоп’я.
І в цю мить Джимс прокинувся. Він розплющив карі очиська й незмигно втупився в пані Матильду Пітмен. Потім він сів у ліжку, чарівливо всміхнувся, аж на щоках його з’явилися ямочки, указав пальцем на пані Матильду Пітмен і чітко промовив: «Гайна тітонька, гайна тітонька, Їлло!»
Пані Матильда Пітмен усміхнулася. Навіть вісімдесятилітні жінки часом тішаться похвалам.
— Я чула, буцім діти та дурні кажуть правду, — відповіла вона. — Замолоду мені часто робили компліменти, але в моєму віці їх чуєш дедалі рідше. Я вже багато років не діставала жодного. А й добре ж, коли тобі скажуть таке. Але ти, збитошнику, мабуть, не схочеш поцілувати мене.
Аж тут Джимс утнув дещо нечуване. Він був дуже стриманим хлопчиком і зрідка цілував навіть мешканців Інглсайду — але тепер підхопився, просто в нижній сорочечці, підбіг до краю ліжка, міцно обхопив пані Матильду Пітмен за шию й тричі смачно поцілував у щоку.
— Джимсе! — вигукнула Рілла, вражена його зухвалістю.