— Не заважай йому, — звеліла пані Матильда Пітмен, поправляючи капелюшок. — Приємно побачити того, хто не боїться мене. Усі бояться — і ти також, хоча й намагаєшся це приховати. Але чому? Звісно, Роберт і Амелія бояться, бо їх я навмисне залякую. Але інші теж завжди бояться, хай як чемно я розмовлятиму з ними. Ти лишиш цього хлопчика в себе?
— Мабуть, ні. Невдовзі повернеться його батько.
— А він — той батько — добрий чоловік?
— Ну… він приязний і сердечний… але він бідний… і, боюся, ніколи не розбагатіє.
— Розумію… безпорадний… ні заробити не може, ні заощадити. Ну, я подумаю… подумаю., є в мене ідея. Добра ідея… ще й Робертові з Амелією аж заціпить від люті. Але бач, це дитя мені подобається, бо не боїться мене. Про нього варто подбати. Ну, одягайся, як я веліла тобі, і спускайся, як будеш готова.
Після падіння й пішої дороги напередодні у Рілли боліло все тіло, проте вона швидко вбралася сама й одягла Джимса. Коли вони спустилися, у кухні на столі вже парував гарячий сніданок. Пана Чаплі не було видно, а набурмосена пані Чаплі краяла хліб. Пані Матильда Пітмен сиділа в кріслі, в’яжучи сіру солдатську шкарпетку. Вона досі була в капелюшку й із тріумфальним виразом обличчя.
— Сідайте, дорогенькі, попоїжте, — припросила вона.
— Я не голодна, — благально мовила Рілла. — Я, мабуть, і їсти не зможу. І нам час іти на станцію. Скоро приїде поїзд. Будь ласка, пробачте нам і відпустіть нас — я візьму тільки шматок хліба з маслом для Джимса.
Пані Матильда Пітмен жартома пригрозила їй спицею.
— Сідай і поснідай, — відказала вона. — Пані Матильда Пітмен велить тобі. Усі слухаються пані Матильди Пітмен — навіть Роберт з Амелією. І ти мусиш слухатися.
Рілла скорилася. Вона сіла до столу і, заворожена гіпнотичним поглядом пані Матильди Пітмен, смачно поснідала. Слухняна Амелія не зронила ні слова; пані Матильда Пітмен також мовчала, проте несамовито вимахувала спицями, підсміхаючись власним думкам. Коли Рілла відклала ложку, пані Матильда Пітмен згорнула своє в’язання.
— Тепер ви можете йти, якщо хочете, — сказала вона, — та це не обов’язково. Живіть тут, скільки забажаєте, а я змушу Амелію варити вам їсти.
Незалежна панна Блайт, яку деякі недоброзичливиці з молодіжного Червоного Хреста звинувачували в прагненні всіма попихати й «розпоряджатися», почувалася неспроможною вимовити бодай щось.
— Дякую, — пролебеділа вона врешті-решт, — але нам справді треба йти.
— Тоді, — мовила пані Матильда Пітмен, відчиняючи двері, — онде бричка для вас. Я веліла Робертові запрягти коней і відвезти вас на станцію. Люблю змушувати Роберта догоджати мені. Це чи не єдина моя розвага. Мені вже за вісімдесят, і більшість житейських радостей утратили для мене свою привабу, крім однієї — попихати Робертом.
Роберт сидів у дворі, на нижній сходинці елегантного чотиримісного екіпажа. Вочевидь, він почув кожне слово своєї тещі, проте не виявив цього.
— Дозвольте мені, — мовила Рілла, збираючи рештки відваги, — будь ласка, я дуже хочу… ох… ох… — вона знову перелякалася, зустрівшись поглядом із пані Матильдою Пітмен, — відшкодувати вам…
— Пані Матильда Пітмен уже сказала — і сказала серйозно — що не бере платні зі своїх гостей і забороняє робити це всім, хто мешкає в її домі, хай як їх на те спокушає вроджена жадібність. Їдьте до міста — і провідайте мене наступного разу, як вам буде по дорозі. Не бійся. Хоча ти не з лякливих, зважаючи на те, як ти сьогодні припнула Робертові язика. Ти мені подобаєшся. Нині дівчата здебільшого боязкі, полохливі створіння. Коли я була дівчиною, я не боялася нікого й нічого. Гляди цього хлопчика, як годиться. Він незвичайна дитина. І змушуй Роберта об’їздити всі калюжі на шляху, бо це нова бричка, і я не хочу, щоб вона була вся заляпана.
Джимс посилав пані Матильді Пітмен повітряні цілунки, доки міг бачити її, і вона махала йому недов’язаною шкарпеткою з вікна. Усю дорогу до станції Роберт не промовив ні слова — ані злостивого, ні доброзичливого — проте слухняно об’їздив усі калюжі. Зійшовши на платформу, Рілла чемно подякувала йому, та він лише нерозбірливо буркнув щось, хльоснув коня й поїхав не озираючись.
— Ох, — зітхнула Рілла, — я мушу негайно стати колишньою Ріллою Блайт. Останні кілька годин я була не собою… не знаю, ким — певне, витвором цієї надзвичайної старенької. Мабуть, вона загіпнотизувала мене. Оце пригода! Треба написати про неї хлопцям.
І Рілла знову зітхнула, згадавши, що написати тепер можна тільки Джеррі, Кенові, Карлу та Ширлі. Джем… який міг належно оцінити пані Матильду Пітмен… де він?