Одного жовтневого дня Сьюзен укотре довела правдивість свого заключного судження. Лікаря й пані Блайт саме не було вдома. Рілла у своїй кімнаті пильнувала Джимсів пообідній сон, невтомно відлічуючи, як звикле, чотири лицьові й одну виворітну. Сьюзен лущила горох на заднім ґанку; їй допомагала кузина Софія. Мир і спокій огорнули село. Небо взялося пухким огромом сріблястих хмар. Бузковий осінній серпанок заліг у Долині Райдуг. Кленовий гай забарвився пекучим багрянцем, а кущі шипшини, які росли довкруж заднього двору, вражали різноманітністю ніжних осінніх відтінків. Не вірилося, що десь у світі точиться війна, тож палке серце Сьюзен поринуло в коротке милосердне забуття, хоча тієї ночі вона не склепила повік, думаючи про маленького Джема, який саме плив через Атлантику на одному з кораблів величного флоту, що віз першу канадську армію до європейських фронтів. Навіть кузина Софія виглядала не такою понурою, як завжди, визнавши день «незлецьким», хоч то, очевидно, було затишшя перед страшним буревієм.
— Надто спокійно, щоб так могло довго тривати, — зітхнула вона.
Аж раптом, наче підтверджуючи її певність, із-поза їхніх спин долинув пекельний грюкіт. Несказанна какофонія стукоту, брязкоту, здушеного виску та вереску лунала з кухні, подекуди уриваючись дзенькотом розбитого посуду. Сьюзен і кузина Софія нажахано перезирнулися.
— Що це? Чи хтось здурів? — пролопотіла кузина Софія.
— Напевно, той котисько Гайд сказився, — буркнула Сьюзен. — Я завжди цього чекала.
— Що сталося? — скрикнула Рілла, вихоплюючись із бічних дверей вітальні.
— Я достеменно не знаю, але, вочевидь, причина — у цій твоїй божевільній тварюці, — мовила Сьюзен. — Бодай не підходь до нього. Я прочиню двері й зазирну. Онде, знову посуд б’ється. Я завжди стояла й стоятиму на тім, що цей кіт одержимий нечистим.
— Надто, що він боїться води, — похмуро докинула кузина Софія. — Я чула, якось один скажений кіт покусав трьох людей, і вони всі померли в муках — навіть тіла почорніли як вугіль.
Добра служниця відважно прочинила кухонні двері й зазирнула всередину. Підлога була густо всіяна черепками — трагедія вочевидь сталася на полиці, де шикувалися й сяяли чисто вимиті куховарські миски Сьюзен. Ошалілий кіт гасав кухнею, а голова його міцно застрягла в старій бляшанці з-під лосося. Вивергаючи жахливі крики, він сліпо бився нею об стіл та стільці, а часом марно намагався лапами вивільнити себе з пастки. Видовище було таке кумедне, що Рілла аж зігнулася від сміху. Сьюзен докірливо поглянула на неї.
— Немає чого сміятися. Це чудовисько розтрощило велику блакитну миску твоєї матінки, яку вона привезла по весіллі із Зелених Дахів. Як на мене, то неабияка втрата. Але зараз мусимо придумати, як зняти бляшанку Гайдові з голови.
— Не чіпай його! — жваво заголосила кузина Софія. — Бо ще покусає на смерть! Замкни двері й поклич Альберта!
— Я не маю звички кликати Альберта, коли в домі біда, — зверхню втяла Сьюзен. — Ця тварина мучиться, і хай що я думатиму про неї, мені нестерпно бачити її страждання. Рілло, відійди геть, заради маленького Кітченера, а я спробую щось удіяти.
Отож, ухопивши старий плащ лікаря Блайта, Сьюзен відважно кинулася на кухню, і, опісля кількох хвилин гонитви з марними та навіженими кидками й стрибками, таки спромоглася вхопити й закутати сердешного Дока. Потім вона заходилася пиляти бляшанку консервним ножем, доки Рілла тримала верткого зворохобленого кота. Упродовж цієї процедури Док видавав такі страхітливі крики, аж Сьюзен до смерті боялася, що сім’я Альберта Крофорда почує їх і вирішить, буцім вона мучить тварину. Кіт, опинившись на волі, обурився й розгнівався. Очевидно, він подумав наче люди влаштували це навмисне, щоби принизити його. Люто бликнувши на Сьюзен замість подяки, він метнувся геть до свого потаємного храму в шипшинових заростях, де сидів до вечора, набурмосений. Тим часом Сьюзен похмуро замітала черепки.
— Більшого лиха тут не накоїли б навіть гуни, — ядуче сказала вона. — Та коли хтось, попри всі застороги, тримає в домі таких диявольських виплодків, як цей котисько, хай не нарікає, що вони трощать миски з весільних посагів. Бачте, до чого ми дожилися — порядна жінка вже не може вийти зі своєї кухні, щоб кіт із бляшанкою на голові не влаштував там руйновища.