Вона пішла — о, слава Богу, вона пішла! Рілла знову була сама, знову споглядала незмінну, неземну красу залитої місяцем гавані, і почуття верталися до неї сильним болем, що видавався майже фізичним і ледь не роздирав її зсередини.
— Я не переживу цього, — мовила Рілла; і враз їй майнула страхітлива думка, що вона, очевидячки, переживе, і що попереду в неї довгі роки болісної агонії.
Вона повинна втекти… побігти додому… побути сама. Вона не може вийти туди, грати марші й проказувати слова в драматичних сценках. Так, половина концерту буде зіпсована, але їй байдуже… усе байдуже. Невже вона, Рілла Блайт, ця зболена істота, ще кілька хвилин тому була цілковито щаслива? Квартет на сцені виспівував: «Прапор британський вище тримай», — та музика лунала мовби з далекої відстані. Чому вона не плаче, як плакала тоді, коли Джем сказав, що йде на війну? Можливо, якщо вона виплачеться, той жах, що заволодів уже ледь не всім її існуванням, відпустить її? Але сліз не було! Де її шаль та плащ? Вона мусить піти й заховатися, наче смертельно поранений звір.
Та чи не боягузтво це — утікати отак? Питання постало перед нею зненацька, ніби промовлене чужим голосом. Рілла згадала про бої у Фландрії, про брата й друга в холодних шанцях із вутлими грубками. Що вони подумали б, якби вона ухилилася від свого невеличкого обов’язку — провести благодійний концерт Червоного Хреста? Але вона не може лишитися… не може… проте… що то сказала мама, коли Джем записався в добровольці? «Чи будуть хоробрі наші мужі тоді, як забракне відваги жінкам?» Але це… це нестерпно.
І все ж на півдорозі до дверей вона спинилася й повернулася до вікна. На сцені співала Ірен. Її гарний чистий голос — єдине, що було в ній справжнього — ніжно відлунював у залі. Рілла знала, що після цього буде Марш фей. Чи зможе вона вийти й акомпанувати дівчатам? Тепер їй самій розболілася голова… у горлі пересохло. Ох, навіщо Ірен розповіла їй це саме зараз, коли новина могла тільки зашкодити? Ірен надзвичайно жорстока. Рілла пригадала, як уранці завважила кілька стурбованих маминих поглядів. Тоді вона була надто заклопотана, щоби замислитися над цим, але тепер зрозуміла. Мама знала, для чого Волтер поїхав до міста, проте не хотіла казати їй, доки скінчиться концерт. Яка в мами неймовірна сила духу!
— Я повинна лишитися й закінчити справу, — мовила Рілла, стискаючи крижані руки.
Решта вечора назавжди зосталася в її пам’яті як гарячковий сон. Тілом Рілла була між людей, та душа її самотою боліла в далекій катівні. Одначе вона вправно виконала Марш фей і, ні разу не затнувшись, продекламувала вірші. Вона навіть наділа дурноверхий костюм старої ірландки й зіграла в одній зі сценок ту роль, від якої мала відмовитися Міранда Прайор. Одначе її «ірландському акцентові» бракувало тієї виразності, яка звучала на репетиціях, а в декламації не вчувалося звичної натхненної іскри. Стоячи перед публікою, вона бачила єдине лице — вродливого чорнявого юнака, що сидів біля матері — бачила його в шанцях, бачила його, холодне й мертве, у сяйві зірок, бачила його змученим у в’язниці… стоячи там, на оздобленій прапорами сцені гленського клубу, вона бачила сотні жахливих картин, і власне її лице було блідіше за молочно-білі квіти в косах. У перервах між номерами Рілла невпинно міряла кроками гардеробну. Невже цей концерт ніколи не закінчиться?
Аж ось, нарешті, і все. Олів Кірк підбігла до неї й захоплено розповіла, що вони зібрали сто доларів.
— Добре, — механічно відказала Рілла.
Потім вона пішла… о, слава Богу, вона пішла від усіх. Волтер чекав на неї коло дверей. Він мовчки взяв її попід руку й вони рушили вдвох дорогою, що сріблилася в місячному світлі. На болотах скрекотали жаби, навколо простягалися рідні, тьмяно освітлені поля. Весняна ніч була зваблива й чарівна. Рілла відчувала, що ця краса завдає кривди її стражданню. Віднині вона зненавидить місячне сяйво.
— Ти вже знаєш? — запитав Волтер.
— Так, — здушено мовила Рілла. — Мені сказала Ірен.
— Ми не хотіли казати тобі, доки триває концерт. Коли ти вийшла на сцену до Маршу фей, я вже зрозумів, що ти знаєш. Сестричко, я мусив зробити це. Мене пекло сумління, ще відколи було потоплено «Лузітанію». Коли я уявляв собі тих загиблих жінок і дітей у холодній безжальній воді… спершу мені гидко було жити. Я хотів покинути світ, де може статися таке… обтрусити його ненависний порох із ніг своїх. А потім я зрозумів, що мушу піти на фронт.