— Здається, Джимсові наснився страшний сон. Таке трапляється час від часу й він дуже боїться лишатися сам. Я вийду на хвилинку.
Рілла метнулася сходами, люта на того, хто винайшов супниці. Та щойно заплаканий Джимс, уздрівши її, притлумив ридання й благально простягнув до неї рученята, гнів її враз минув. Зрештою, бідолашка таки був настрашений. Вона взяла його на руки й лагідно колисала, доки плач його стих, а оченята заплющилися. Тоді вона спробувала знову вкласти його, проте хлопчик розплющив очі й обурено скрикнув. Це повторилося ще двічі. Рілла була в розпачі. Не годилося змушувати Кена чекати так довго — вона пішла майже півгодини тому. Отож їй довелося спуститися вниз і сісти на терасі із Джимсом на руках. Яке безглуздя — бавити вперте дитя, коли найжаданіший ваш кавалер прийшов попрощатися перед від’їздом на фронт!.. Але що їй лишалося?
Щасливий Джимс вистромив пухкенькі рожеві п’яти з нічної льолі й тихо засміявся, як робив це нечасто. Помалу він перетворювався на дуже вродливе маля із красивими очима й золотавими кучериками на круглій голівці.
— Гарне дитинча, еге? — озвався Кен.
— Гарне з лиця, — сумовито мовила Рілла, так, наче про нього не випадало сказати більше нічого доброго. Джимс, кмітливий хлопчик, відчув, що вона роздратована й зрозумів, що мусить розрадити свою виховательку. Він підвів до неї личко, усміхнувся й чітко, напрочуд мило проказав: «Їл-Їл». Уперше він мовив, чи то пак спробував мовити слово. Зачарована Рілла навіть перестала сердитися на нього, обійняла й приголубила. Джимс, діставши прощення, притулився до неї, а світло лампи, що горіла у вітальні, впавши йому на кучері, утворило над ними золотавий вінець.
Кеннет мовчав, незрушно дивлячись на Ріллу — її тендітну дівочу фігурку, довгі вії, ямку над губою й чарівне підборіддя. У тьмянім місячнім світлі Рілла сиділа, схилившись над Джимсом, у ясно-білому німбі з перлів у косах, достоту схожа на Богородицю, яку Кеннет звик бачити вдома, над материним бюро. Цей образ Рілли він забрав із собою, на страхітливий французький фронт. Того давнього вечора на маяку Чотирьох Вітрів Кен захопився Ріллою Блайт, але тепер, побачивши її із Джимсом на руках, він покохав її й зрозумів це. Тим часом сердешна Рілла карталася тяжким розчаруванням і приниженням. Вона була певна, що цей останній вечір з Кеном безнадійно зіпсований, і скрушно питала себе, чому в житті все завжди не так, як у книжках. Будь-яка розмова здавалася їй марною та безглуздою. Очевидно, і Кенові неприємно — недарма ж він такий мовчазний.
Надія в її серці ожила, коли Джимс так міцно заснув, що Рілла змогла покласти його на канапу у вітальні. Та щойно дівчина вернулася на терасу, як застала там Сьюзен, що розв’язувала стрічки на капелюшку з явним наміром лишитися там, де перебуває.
— Ти вже вклала своє дитя? — турботливо запитала вона.
Своє дитя! Чому Сьюзен така нетактовна?
— Так, — коротко мовила Рілла.
Сьюзен склала пакунки на плетенім столику й наготувалася виконувати те, що вважала своїм обов’язком. Вона дуже втомилася, але зараз мусить урятувати Ріллу. Кеннет прийшов попрощатися із Блайтами, а вдома, як на те, нікого немає й «бідолашна дитина» мусить давати раду з розмовою самотужки. Проте Сьюзен не покине її в скруті — Сьюзен допоможе їй попри будь-яку втому.
— Падоньку, як ти виріс, — проказала вона, дивлячись на високого Кеннета без найменшої шани. Сьюзен уже звикла до вигляду одностроїв, а в шістдесят чотири роки навіть мундир лейтенанта — це лише одяг і все. — Як то швидко ростуть дітлахи — диво, та й годі. От і нашій Ріллі вже скоро п’ятнадцять.
— Сьюзен, мені майже сімнадцять! — вигукнула Рілла.
Місяць тому Ріллі виповнилося шістнадцять. Сьюзен була нестерпна.
— А наче вчора ви ще були немовлятами, — вела далі Сьюзен, мовби й не чула обуреного заперечення Рілли. — Ти, Кене, був найгарнішим дитятком, якого я бачила, хоч як то намучилася твоя матінка, доки тебе відучила смоктати великий палець! А пам’ятаєш, як я тебе тут відшмагала?
— Ні, — мовив Кен.
— Де ж тобі пам’ятати, як ти був іще малий, чотириліток. Прийшли ви з матінкою до нас, і ти взявся дражнити Нен, аж поки вона розплакалася. Я кілька разів тебе сварила, а ти не слухав, то я й подумала, що відшмагати тебе — це буде найкраще. Узяла тебе, поклала на коліна й добряче вперіщила по заду. Ти верещав, як різаний, та Нен опісля того не чіпав.