Рілла сиділа з кам’яним обличчям. Невже Сьюзен не розуміє, що звертається до офіцера канадської армії? Мабуть, ні. Ох, що подумає Кен?
— Ти, очевидячки, не пам’ятаєш і того, як відшмагала тебе твоя матінка, — мовила Сьюзен, заповзявшись, напевне, згадати всі подібні делікатні ситуації. — Я цього ніколи не забуду — ніколи! Тобі було років зо три й ви з нею були тут у нас у гостях. Ви з Волтером посварилися через кота. У мене на заднім дворі стояла велика діжка з дощівкою — я думала лугу розвести. Волтер стояв на стільці по один бік тієї діжки й тримав кота на руках, а ти — також на стільці, по інший бік, перехилився, вхопив кота й смикнув. Ти тоді гріб собі все, що бачив, і дозволу не питав. Волтер тримав кота міцно, а той верещав, але ти не вступався й тягнув до себе, доки всі ви шубовснули в діжку — і хлопці, і кіт. Якби я не нагодилася вчасно, то й потопилися би. Але я прибігла, витягла вас усіх, а твоя матінка, яка все бачила з горішнього вікна, спустилася — і мокрого, як був, гарненько тебе відшмагала. Ох, — зітхнула Сьюзен, — щасливі тоді були дні в Інглсайді.
— Напевно, — відповів Кен. Голос його звучав дивно й напружено. Рілла подумала, що він лютує. Насправді ж Кен боявся, що розлога відповідь зрадить його підступне бажання розреготатися.
— От нашої Рілли, — вела далі Сьюзен, ніжно глядячи на згорьовану дівчину, — майже не карали. Вона була дуже чемним дівчатком. Але якось батько таки відшмагав її. Вона знайшла в його в кабінеті дві пляшечки з якимись пігулками й запропонувала Еліс Клоу побавитися, котра встигне з’їсти більше. Якби пан лікар Блайт не заскочив їх, обидві вмерли б іще до вечора. Їх і без того потім добряче нудило. А проте батько відшмагав Ріллу на місці й так щедро, що більше вона нічого не брала з його кабінету. Нині люди просторікують про якийсь там «моральний вплив», але я собі думаю, відшмагати як слід, а тоді більше не діймати — це значно краще.
Рілла сердито думала, чи навмисне Сьюзен пригадує всі рази, коли в Інглсайді когось відшмагали. Проте добра служниця облишила цю тему й підхопила іншу, достоту таку ж веселу.
— Колись так само отруївся був на смерть малий Тод Мак-Алістер із того боку затоки: з’їв цілу коробку проносних таблеток — подумав, що то цукерки. Сумно було, як він помер. Наймиліший маленький небіжчик з усіх, що мені доводилося вздріти. Його мати була вельми недбала, що покинула таблетки там, де хлопець знайшов їх, але її завжди вважали роззявою. Якось відшукала була п’ять яєць, ідучи до церкви в шовковій блакитній сукні, поклала в кишеню, та доки дійшла — забула й сіла на них. Геть зіпсувала плаття й нижню спідницю. Кене, а ти не родич Тодові? Твоя прабабця Вест була з Мак-Алістерів. Її брат Еймос був перекинувся до англіканської церкви. Страх, як нічого нового не терпів. Але ти радше подібний на свого прадіда Веста. Його ще молодого розбив параліч.
— Ви зустріли когось у крамниці? — розпачливо запитала Рілла, надіючись спрямувати промову Сьюзен у прийнятніше русло.
— Тільки Мері Ванс, — мовила Сьюзен, — та й вона скаче, як блоха на гребінці.
Яке жахливе порівняння! Ану ж, як Кеннет подумає, що Сьюзен підхопила його у когось із членів родини!
— А як вона говорить про Міллера Дугласа — немовби він один з усіх гленських хлопців пішов на війну! — вела далі Сьюзен. — Мері, звісно, завжди була хвальковита, проте й вона непогане дівча. Тепер я можу визнати це, хоча колись гадала інакше — тоді, коли вона гнала Ріллу по всьому селі із сушеною тріскою в руках. Бідолашне маля тікало, аж доки полетіло сторчголов у калюжу перед крамницею Картера Флегга.
Рілла похолола від сорому й гніву. Які ще огидні історії з її минулого розворушить ця Сьюзен? Що ж до Кена, він готовий був захлинатися від сміху, слухаючи її оповідки, проте не бажав образити дуенью своєї милої, тож і сидів з неприродно серйозним обличчям, яке здавалося сердешній Ріллі зверхнім та обуреним.
— Чорнило нині коштує одинадцять центів за пляшечку, — поскаржилася Сьюзен. — Удвічі більше, ніж торік. Певно, тому, що Вудро Вілсон пише стільки нот, а це виходить недешево. Моя кузина Софія каже, що розчарована у Вудро Вілсоні, але жінки завжди розчаровуються в чоловіках. Я стара панна, то небагато знаю про чоловіків… та й ніколи не вдавала, начебто можу щось знати — але кузина Софія про них невисокої думки, хоч двічі була заміжня; тож це, мабуть, справедливо. Тиждень тому тут сталася буря й Альбертові Крофорду поруйнувало комин. Коли Софія почула, як цегла котиться дахом, то вирішила, що це наліт цепелінів і влаштувала істерику. Тоді Альбертова жінка заявила, буцім краще вже цепеліни, аніж таке.