— Колись, — сумовито сказала вона, — мені було байдужісінько, що там діється поза межами нашого острова, а нині мене хвилює зубний біль російського чи китайського імператора. Можливо, це й розширює світогляд, як каже пан лікар Блайт, але ж від того й боляче на душі.
Коли настало Різдво, Сьюзен відмовилася накривати місця за столом для Волтера й Джема. Навіть вона не могла стерпіти вигляду двох порожніх стільців, коли ще у вересні була певна, що до зими вся сім’я возз’єднається знову.
«Нині перше наше Різдво без Волтера, — писала Рілла в щоденнику. — Джем часто їздив на свята до Ейвонлі, але Волтер — ніколи. Сьогодні я одержала листи від нього й Кена. Вони ще в Англії, та вже невдовзі опиняться в шанцях. А потім… але я думаю, ми зможемо якось це пережити. Найдивніше з усього дивного, що почалося в 1914 році — це те, що всі ми навчилися переживати нестерпні речі… навчилися жити звичним життям, попри все. Я знаю, що Джем та Джеррі в шанцях… і що невдовзі там будуть Волтер і Кен… і що серце моє розірветься, якщо котрийсь із них загине… та все ж я живу, працюю й думаю про майбутнє… а часом навіть радію життю. Інколи, тільки на мить, нам стає дуже весело… ми забуваємо про воєнні жахіття… а тоді згадуємо — і це мучить нас більше, аніж якби ми постійно думали про війну.
Сьогодні був хмарний і темний день, а вечір, як каже Гертруда, випав немов зумисне, щоби потішити письменника, який саме вигадує сюжет з убивством чи потаємною втечею. Дощові краплі стікають шибкою, ніби сльози, а в кленовім гаю ридає вітер.
Нині в нас було сумне Різдво. Нен болів зуб, Сьюзен мала червоні очі й дивно, моторошно сміялася, щоб ми, бува, не подумали, наче вона лила сльози, а Джимс застудився, і я боюся, що в нього почнеться круп. Таке вже ставалося двічі з початку жовтня. Першого разу я до смерті злякалася: тато й мама поїхали — тата, здається, ніколи немає вдома, коли в нас хтось хворіє. Проте Сьюзен була незворушна й знала, що слід робити, тож до ранку Джимс видужав. Це дитя — щось середнє між каченям і чортеням. Йому рік і чотири місяці, він тупцяє повсюди, але говорить лише кілька слів. І він так прегарно кличе мене „Їлла-Їл“. Я завжди згадую той страхітливий, кумедний, прекрасний вечір, коли Кен зайшов попрощатися, і я була така люта й така щаслива. Джимс — рум’яний кучерявий хлопчик із великими очима й щодня я виявляю на його тільці нові й нові ямочки. Я вже ледь вірю, що це він був тим жовтавим, худющим, потворним створінням, яке я привезла додому в порцеляновій супниці.
Ми досі не мали звісток від Джима Андерсона. Якщо він не повернеться, я залишу Джимса в себе назавжди. Усі наші обожнюють і розпещують це дитя — чи то пак розпещували б, якби я й Морган не висували щодо цього своїх безжальних заперечень. Сьюзен каже, що Джимс — найрозумніший хлопчик, якого вона стрічала в житті, і що він уміє розпізнати диявола під звабливою машкарою; а все тому, що якось він викинув бідолашного Дока з вікна горішнього поверху. Док, летячи вниз, обернувся на Пана Гайда й упав у смородиновий кущ, розлючено нявкаючи й пирхаючи слиною. А вчора Джимс дістався до подушки на великому кріслі у вітальні й заквецяв її мелясою. Жінка Фреда Клоу прийшла до нас у справах Червоного Хреста й сіла в це крісло, перш ніж хтось устиг виявити Джимсів подвиг. Її нова шовкова сукня була геть зіпсована й ніхто не міг дорікнути їй тим, що вона страшенно розсердилася. Пані Клоу геть утратила самовладання й так висварила мене за „потурання“ Джимсовим примхам, що я й собі замалим не скипіла. Утім, я не сказала ні слова, доки вона викотилася надвір, і аж тоді спалахнула:
— Мерзенна, незграбна стара гладуха! — мовила я, і… ох, яке задоволення принесли мені ці слова.
— У неї три сини на фронті, — дорікнула мама.