— Навряд чи це може виправдати її нечемність, — заперечила я. Проте мені стало соромно. Усі три сини пані Клоу справді пішли на війну… вона так мужньо провела їх і нині тримається бездоганно; а ще вона дуже допомагає нашому Червоному Хресту. Годі й перелічити всіх наших героїнь. А втім… це була друга її нова шовкова сукня протягом року — тепер, коли всі намагаються, чи то принаймні мусять намагатися „служити й заощаджувати“.
Днями я знову почала носити зелений оксамитовий капелюх. Я зволікала, як могла, і носила блакитний солом’яний аж до приморозків. Ненавиджу зелений капелюх! Він такий пишний і показний. І як він міг сподобатися мені торік? Але я присяглася носити його й носитиму, доки скінчиться війна.
Нині вранці ми із Ширлі носили Понеділкові на станцію пречудовий різдвяний обід. Понеділок чекає на Джема з відданістю, надією та незмінною певністю свого обов’язку. Інколи він бігає довкола станції й намагається заприятелювати з пасажирами, але здебільшого сидить на платформі біля своєї буди й незмигно споглядає поїзди. Ми вже не знаджуємо його додому, адже розуміємо, що це марна справа. Коли Джем повернеться, Понеділок прийде разом із ним… а коли ні… він чекатиме, доки битиметься його вірне собаче серце.
Учора до нас приходив Фред Арнольд. У листопаді йому виповнилося вісімнадцять, і він запишеться до війська, щойно його мати оклигає після недавньої операції. Останніми місяцями він часто заходить, і мені ніяково, бо, здається, він думає, що я можу покохати його. Я не розповіла йому про Кена… зрештою, що тут розповідати? Але я не хочу поводитися холодно й непривітно із Фредом, який невдовзі поїде на фронт. Усе це дуже складно. Пригадую, колись я хотіла мати десятки женихів, а тепер до смерті стривожена, бо двоє — це забагато.
Я вчуся куховарити. Мене вчить Сьюзен. Колись я вже намагалася опанувати цю науку… а чи, по правді кажучи, Сьюзен хотіла навчити мене, а це зовсім інша річ. Тоді в мене нічого не вийшло, і я зневірилася. Але відколи хлопці пішли на війну, я хочу сама пекти їм тістечка й печиво, тож почала все спочатку й досягла непоганих результатів. Сьюзен каже, що вся річ у тім, як я вперто стуляю вуста, а тато запевняє, що тепер я підсвідомо хочу навчитися. Мабуть, обоє вони слушно кажуть. Так чи так, а я вже вмію пекти фруктовий пиріг і смачнюче пісочне печиво. Минулого тижня я поставила перед собою високу ціль і надумала випекти тістечка із кремом, але зазнала страшної невдачі. Вони вийшли з печі вбиті, як підошва. Я ще раз наповнила їх кремом, але вони не стали пухкіші. Думаю, Сьюзен потай зраділа. Вона справжня майстриня щодо цих тістечок; їй було б дуже сумно, якби ще хтось в Інглсайді навчився пекти їх так само добре. Цікаво, чи Сьюзен навмисне… але я не буду підозрювати її в лихих намірах.
Кілька днів тому до мене приходила Міранда Прайор. Вона помагала мені шити сорочки для воїнів. Усі називають їх „антивошивими“, але Сьюзен сказала, що така назва здається їй непристойною, і я запропонувала їй удатися до означення „спіднє від нужі“, як то робить старенький Горянин Сенді. Та вона похитала головою, а потім сказала мамі, що „нужа“ та „спіднє“ — це негодящі теми для розмов маленьких дівчаток. Вона жахнулася, коли в одному з листів до мами Джем написав: „Перекажіть Сьюзен, що нині я добре половив нужу — упіймав п’ятдесят три штуки!“ Сьюзен позеленіла й відповіла: „Пані Блайт, дорогенька, за моєї молодості порядні люди приховували, коли в них, на лихо, з’являлися… ці комахи. Я хочу вважати себе людиною достатньо широких поглядів, пані Блайт, дорогенька, та думаю, що таких речей краще не обговорювати“.
Доки ми з Мірандою шили ті сорочки, вона звірилася мені в усіх своїх бідах. Вона геть нещаслива. Вони із Джо Мілгрейвом заручені, а в жовтні Джо записався до війська й відтоді перебуває на вишколі в Шарлоттауні. Місяць із Баками розгнівався, як дізнався про це, і заборонив Міранді навіть розмовляти з ним. Бідолашного Джо щодня можуть відправити до Європи й доти він хоче побратися з Мірандою… отже, вони таки розмовляли, попри батькову заборону. Міранда теж хоче вийти за нього заміж, але не може й божиться, що це розіб’є їй серце.
— То чом би вам не втекти разом? — поцікавилася я.
Даючи їй таку пораду, я не перечила своєму сумлінню.
Джо — хороший хлопець, і подобався панові Прайору аж до самої війни. Я знаю, що Місяць із Баками невдовзі простив би Міранді, бо вона так чи так віддалася б, а йому потрібна помічниця в господарстві. Проте Міранда скрушно похитала сріблястою голівкою.