— Візьмімо його із собою, будь ласка, — тужливо сказала Міранда. — Сердешний Вілфі не заважатиме нам, і я ретельно витерла йому лапки на ґанку. Він завжди так сумує без мене в чужому домі… а скоро він — це буде все… що лишиться мені… від Джо.
Рілла поступилася, і Вілфред Лор’є, зухвало вигнувши хвіст над плямистою спиною, звитяжно потрюхикав сходами попереду дівчат.
— Ох, Рілло, — схлипнула Міранда, коли подруги зачинилися нагорі. — Я така нещаслива. Не можу й переказати, як мені зле. Моє серце розривається від болю!
Рілла вмостилася поруч із нею на канапі. Вілфред Лор’є присів перед ними на задні лапи й наготувався слухати, глузливо висолопивши рожевого язика.
— Що сталося, Мірандо?
— Нині ввечері Джо приїде додому в останню відпустку. У суботу я одержала від нього лист… він надсилає мені листи на ім’я Боба Крофорда, через тата… ох, Рілло, він приїде тільки на чотири дні — у п’ятницю їхній підрозділ відправляють на фронт… і, можливо, я більше ніколи його не побачу…
— Він досі хоче, щоб ви побралися? — спитала Рілла.
— О, так. У листі він благає мене тікати. Але я не можу, Рілло… навіть заради Джо. Я втішаюся лиш думкою про те, що побачу його завтра вдень. Тато поїде в справах до Шарлоттауна. Ми із Джо принаймні спокійно поговоримо на прощання. А потім… ох, Рілло, я знаю, що тато не пустить мене й на станцію, провести його на війну!
— Чом би вам не побратися завтра по обіді в тебе вдома? — озвалася Рілла.
Міранда проковтнула сльози із таким подивом, аж мало не задихнулася.
— Рілло… Рілло… це неможливо…
— Чому? — просто запитала організаторка молодіжних осередків Червоного Хреста й перевізниця немовлят у порцелянових супницях.
— Ну… ми… ми й не думали про таке… Джо не має дозволу на шлюб… я не замовила собі плаття… я ж не можу вінчатися в чорнім… я… я… ми… ти… ти… — Міранда була геть спантеличена; Вілфред Лор’є, споглядаючи її отетерілий стан, закинув голову назад і меланхолійно дзявкнув.
Кілька хвилин Рілла Блайт квапливо розмірковувала. Потім сказала:
— Мірандо, якщо ти довіриш справу мені, я зроблю так, що завтра о четвертій пополудні ти будеш дружиною Джо.
— У тебе нічого не вийде.
— Вийде. Але ти мусиш зробити все так, як я скажу.
— Ні… я не знаю… ох… тато вб’є мене…
— Дурниці. Він, очевидно, розсердиться. Та невже ти боїшся батькового гніву більше, аніж того, що Джо ніколи не повернеться до тебе?
— Ні, — зненацька рішучо сказала Міранда.
— То ти зробиш усе, що я велю?
— Так.
— Отже, негайно зателефонуй Джо й скажи, хай він купить обручку й дістане дозвіл на шлюб.
— О, я не можу, — перелякано заскімлила Міранда. — Це буде так… нетактовно.
Рілла рвучко закрила рот, клацнувши білосніжними зубками.
«Боже, дай мені терпіння», — пробурмотіла вона подумки, а вголос відповіла:
— То я зроблю це сама, а ти йди додому й збери все, що можеш. Коли я зателефоную тобі й попрошу допомогти мені шити — одразу приходь сюди.
Щойно Міранда, бліда, перелякана, та все ж несхитно настроєна, подалася додому, Рілла кинулася до телефона й замовила міжміський дзвінок до Шарлоттауна. Її з’єднали так неймовірно швидко, аж вона повірила, що Провидіння вочевидь сприяє її намірам; утім, додзвонитися до військового табору й поговорити із Джо їй удалося майже через годину. Увесь цей час дівчина міряла кроками вітальню й молилася, щоби під час розмови на лінії не виявилося охочих переказати все Місяцю з Баками.
— Джо? Це Рілла Блайт… Рілла… Рілла… ні-ні, пусте. Слухай мене уважно. Перш ніж поїдеш сьогодні додому, купи обручки й дістань дозвіл на шлюб… на шлюб… так, дозвіл на шлюб. Чуєш? Ти зрозумів мене? Так, неодмінно — це твій єдиний шанс.
Окрилена удачею — адже єдиним страхом її було те, що не вийде вчасно повідомити Джо — Рілла передзвонила до Прайорів. Цього разу їй не так пощастило: відповів сам Місяць із Баками.
— Мірандо, це ти? Ох, пане Прайор!.. Пане Прайор, будьте ласкаві, спитайте Міранду, чи зможе вона по обіді допомогти мені шити? Справа нагальна, інакше я не турбувала б її. О, дуже вам дякую!