— Пані Блайт, дорогенька, я одразу збагнула, що цей чоловік замислив недобре, щойно він увійшов до церкви з таким лицем, — заявила вона невдовзі. — Авжеж, я не знала, що саме, проте ж видно було, що на умі в нього капость.
Молитовне зібрання розпочалося й тривало, як звикле. Спершу незмінно палко й велемовно виступив пан Мередіт. Опісля нього пан Арнольд виголосив промову, яку навіть панна Корнелія визнала бездоганною щодо стилю та змісту.
А потім пан Арнольд попросив пана Прайора розпочати молитву.
Панна Корнелія завжди стверджувала, що панові Арнольду бракує здогадливості. Вона зазвичай не грішила поблажливістю, судячи про методистських священиків, та в цьому разі не надто перебільшила. Превелебний пан Арнольд вочевидь не мав добре розвиненої почесної й незбагненної риси, знаної як «здогадливість», інакше він нізащо не запросив би Місяця з Баками читати молитву на зібранні, присвяченому від’їзду новобранців на фронт. Він гадав, що відповідає приязню на приязнь пана Мередіта, який по закінченні промови запросив методистського диякона керувати спільною молитвою.
Дехто з парафіян гадав, що пан Прайор бундючно відмовиться — то вже був би достатній привід для скандалу. Проте він спритно підхопився на рівні ноги, єлейно мовив: «Помолімося» й розпочав молитву. Громохким голосом, що линув до найвіддаленіших куточків заюрмленої методистської церкви, пан Прайор сипонув красномовними зворотами й ледь не до половини виголосив свою молитву, доки заскочена й отетеріла публіка усвідомила, що слухає найцинічніший пацифістський заклик. Утім, пан Прайор мав відвагу висловити свої переконання публічно, а чи радше, як подейкували односельці, вирішив, що в церкві йому нічого не загрожує, тож це добра нагода заявити про погляди, яких він не наважувався оприлюднити, боячись громадської розправи. Він молився, щоб ця ганебна війна закінчилася, щоб ошуканим арміям, відправленим на бійню Західного фронту, відкрилися очі на власну гріховність, щоб вони покаялися, доки є ще час, і щоби вдалося врятувати присутніх тут сердешних юнаків в уніформі, яких змусили стати на стежку вбивства й мілітаризму…
Пан Прайор безперешкодно дістався цього місця своєї промови; слухачі його були нажахані й паралізовані, а в душі кожного міцно вкоренилася настанова, буцім за жодних, навіть найприкріших обставин, не можна зчиняти галасу в церкві, аж видавалося, що він щасливо докаже все, що замислив. Проте щонайменше одному чоловікові в залі не вадила ні успадкована, ані набута шана до священної споруди. Норман Дуглас, як то часто й ущипливо божилася Сьюзен, був усього-на-всього «поганином». Та він був нестримно патріотичним поганином, і, коли сенс промови пана Прайора сягнув його свідомості, Норман осатанів. Він підхопився зі своєї бічної лави і, ставши обличчям до публіки, ревнув:
— Припиніть… припиніть… ПРИПИНІТЬ цю мерзенну молитву! Що це за мерзенна молитва?!
Усі похилені голови в церкві стріпнулися. Хлопець у військовій формі на задній лаві кволо писнув: «Ура!» Пан Мередіт заперечно підніс руку, проте Нормана вже неможливо було спинити. Вислизнувши від дружини, що намагалася перехопити його, він метнувся до передніх лав і схопив горопашного пана Прайора за комір. Місяць із Баками не «припинив», коли йому було велено, проте мусив замовкнути, щойно Норман, із настовбурченою від гніву довгою рудою бородою, почав шарпати його так, аж тому струснулися кості, і пересипати шарпання дивовижно барвистими образливими епітетами.
— Ти нахабне чудовисько! (шарп) Ти злюче падло! (шарп) Ти тупа тварюка! (шарп) Ти смердючий цуцик! (шарп) Ти чумна зараза! (шарп) Ти гунський підсвинок! (шарп) Ти безхребетний боягуз! (шарп) Ти… ти… — Норман загнувся. Парафіяни були певні, що зараз із вуст його злетять слова, які недопустимо промовляти вголос, у церкві чи поза нею, але в цю мить Норман зустрівся поглядом із дружиною і, зненацька для себе самого, удався до слів зі Святого Письма.