Того дня Рілла прокинулася на світанку й сонна, з важкими повіками підійшла до вікна й визирнула в сад. О цій порі світ не такий, як у будь-який інший час. Повітря було прохолодне від роси, а сад, кленовий гай і Долина Райдуг мовби повнилися таємницею й дивами. Вітру не було, і з боку станції Рілла виразно почула тужливе собаче виття. Невже це Понеділок? А якщо так — чому він виє? Рілла здригнулася; виття було скорботне й зловісне. Раптом їй згадалося, що сказала колись панна Олівер, коли, вертаючись увечері додому, вони почули виття іншого пса: «Собака плаче так, відчуваючи Ангела Смерті». Рілла слухала, і серце їй холонуло із жаху. Так, безсумнівно, то був Понеділок. За ким він плаче? Чиїй душі він шле це зболене вітання, кого проводжає в останню путь?
Рілла повернулася до ліжка, та заснути не змогла. Цілий день вона споглядала й чекала з невимовним жахом. Коли вона прийшла відвідати Понеділка, начальник станції сказав: «Цей ваш пес вив усю ніч, з опівночі до світанку, — таке страхіття. Хтозна, що це вступило йому. Я раз було вийшов надвір і покликав його, та він і голови не повернув. Сидів отам, на платформі, під місяцем, сам-один, щокілька хвилин задирав писок, бідака, і вив так, наче серце йому розривалося. Досі він такого не робив — спав собі тихенько в буді від поїзда до поїзда. Але цієї ночі певне щось він мав на думці».
Понеділок лежав у своїй буді. Коли Рілла підійшла до нього, він помахав хвостом і лизнув її руку, проте не торкнувся їжі, що вона поставила перед ним.
— Боюся, він захворів, — стривожено мовила вона. Їй не хотілося йти і лишати його самого. Але того дня поганих новин не було… і наступного теж… і наступного. Страх відпустив Ріллу. Понеділок більше не вив і знову почав зустрічати всі поїзди. Минуло п’ять днів, і мешканці Інглсайду відчули, що можуть відітхнути. Рілла літала кухнею, мов на крилах, допомагаючи Сьюзен готувати сніданок, і співала так дзвінко й чисто, що кузина Софія в домі з іншого боку вулиці почула її й прорекла, звертаючись до небоги:
— «Уранці співаєш — увечері плачеш» — я багато разів чула цю приказку.
Проте Рілла Блайт не зронила надвечір ані сльози. Коли батько з дуже сірим, старим і змученим лицем прийшов до неї й розповів, що Волтер загинув у битві за Курселет, вона кволим маленьким клубочком упала в його обійми, і ще багато годин пролежала непритомна, доки прокинулась охоплена новим невідступним болем.
Розділ 23
«А тепер добраніч»
Люте полум’я муки зотліло; його сірий попіл улігся на світ. Рілла, з її молодим організмом, фізично оговталася раніше за матір. Пані Блайт кілька тижнів пролежала в ліжку, хвора від потрясіння й горя. Рілла спромоглася жити далі, оскільки життя незмінно диктувало свої правила. Була хатня праця, яку належало виконувати, адже Сьюзен не могла самотужки дати раду з господарством. Удень, заради матері, Рілла вбирала спокій і витривалість, неначе плаття, але ночами лежала в ліжку, ллючи гіркі бурхливі сльози юності, доки останні з них були виплакані, а їхнє місце посів невеличкий невідступний біль, якому судилося лишитися в її серці до самої смерті.
Тими днями Рілла горнулася до панни Олівер, яка знала, що треба сказати, а про що змовчати. Таких людей було дуже мало. Візити більшості щирих, співчутливих сусідів завдавали дівчині тяжкого болю.
— Невдовзі ти переживеш це, — бадьоро мовила пані Різ. Вона мала трьох дужих синів, жоден з яких не пішов на війну.
— Це таке благословення, що Господь узяв Волтера, а не Джема — адже Волтер належав до церкви, а Джем ні, — мовила пані Клоу. — Я застерігала пана Мередіта, що він має серйозно поговорити про це із Джемом, доки той піде на фронт.
— Бідний, бідний Волтер, — зітхнула пані Різ.
— Нема чого приходити сюди й називати його «бідним Волтером», — гнівно озвалася Сьюзен, виходячи з кухні, на превелике полегшення Рілли, яка в ту мить відчувала, що більше не здатна витримувати подібні розмови. — Він не був бідний. Він був багатший за кожного з вас. Це ви, що лишилися вдома й не пустили синів на фронт — ви бідні, мерзенно вбогі, ниці, дрібні натури… і ваші сини, зі своїми заможними фермами й вгодованою худобою… і душі їхні не більші, ніж у блощиці… а може, і менші.
— Я прийшла втішати згорьованих, а не слухати образи, — відповіла пані Різ, прямуючи до дверей, і ніхто не пошкодував, що вона пішла геть. Тоді відвага покинула Сьюзен; добра служниця рушила на кухню, поклала свою змучену старечу голову на стіл і гірко розплакалася. Потім вона стала до праці й випрасувала Джимсову льолю. Рілла, яка прийшла на кухню, щоб зробити це сама, взялася лагідно докоряти їй.