— Я не дозволю тобі замордувати себе через якогось солдатського хлопця, — уперто мовила Сьюзен.
— О, Сьюзен, я хотіла би працювати постійно! — вигукнула сердешна Рілла. — І навіть не лягати спати! Це так боляче — засинати й забувати про все на деякий час, а тоді прокидатися й зносити ці тортури. Сьюзен, як люди можуть звикнути до такого? І, Сьюзен… я думаю про слова пані Різ… Невже Волтер мучився? Він завжди так боявся болю! Сьюзен, аби ж мені знати, що він не мучився… може, тоді я зібралася би на силі й відвазі.
На щастя, Рілла довідалася, як саме помер її брат. Надійшов лист від його командира — той писав Блайтам, що Волтер загинув від німецької кулі під час наступу на Курселет. Того ж дня Рілла одержала листа від самого Волтера.
Вона понесла його невідкритим у Долину Райдуг і прочитала, сидячи на тім самім місці, де розмовляла з Волтером востаннє перед його від’їздом на фронт. Дивно читати лист від людини, якої більше немає в живих — гірко й солодко, попри біль відчуваючи ще й незбагненну втіху. Уперше, відколи надійшла ця жахлива звістка, Рілла впевнилася, замість плекати колишню боязку віру й надію, що Волтер досі живе, зберігаючи свій прекрасний дар і непохитні ідеали. Це неможливо знищити… жодні страждання не здатні затьмарити їх. Ту особистість, що виявила себе в останньому своєму листі, написаному ввечері за кілька годин до фатального наступу, неможливо було вбити однією німецькою кулею. Вона житиме, хоч земний її шлях обірвався.
«Завтра ми йдемо в наступ, Рілло-моя-Рілло, — писав Волтер. — Учора я писав мамі й Ді, але сьогодні відчуваю, що мушу написати тобі. Я не збирався нікому писати сьогодні, але чомусь відчуваю, що мушу. Пам’ятаєш, як стара пані Крофорд із над затоки, дружина Тома Крофорда, завжди казала, що на неї покладено обов’язок зробити те чи те? Отак і я відчуваю, що на мене „покладено обов’язок“ написати тобі сьогодні — тобі, моя сестро й товаришко. Я хочу дещо сказати тобі, доки… доки не настало ще завтра.
Ти й Інглсайд здаєтеся мені сьогодні дивовижно близькими. Відколи я тут, у мене вперше виникло це відчуття. Дім завжди видавався мені далеким — таким безнадійно далеким від цієї пекельної вирви крові та бруду. Але нині він зовсім близький — я мовби знову бачу тебе, чую твій голос. І бачу місячне сяйво над старими рідними пагорбами, бліде й непорушне. Коли я щойно опинився тут, мені здавалося, що більше в цілому світі ніде не може бути спокійних, тихих ночей і плинного місячного сяйва. Але нині вся та краса, що колись я любив, стала немовби знову можлива — і це добре, бо це сповнює мене міцним і глибоким щастям. Удома зараз, напевне, осінь; затока поринула в сон, а гленські пагорби вкриває блакитний туман, і Долина Райдуг — мов господа радості, вся потонула у квітнучих айстрах, наших любих „прощавай-літо“… скільки поезії в цій назві, значно більше, ніж у звичному слові „айстри“.
Рілло, ти знаєш, у мене завжди були передчуття. Ти пам’ятаєш Дударя… хоча ні, ти була тоді ще зовсім маленька. Якось увечері, багато років тому, ми бавилися в Долині Райдуг — Нен, Ді та Джем, усі Мередіти і я, — коли в мене сталося дивне видіння чи передчуття — назви, як хочеш. Рілло, я побачив, як Дудар сходить у нашу долину, а за ним — нетутешня, примарна юрба. Всі думали, що я це вигадав — та я ПОБАЧИВ його, лиш на одну коротку мить. Рілло, вчора я знову бачив Дударя. Я стояв на чатах і побачив, як він іде нейтральною смугою поміж нашими й німецькими шанцями — та сама висока, примарна фігура, що висвистує свою химерну мелодію, — а за ним ішли хлопці у військовій формі. Клянуся тобі, Рілло, я БАЧИВ його — то була не фантазія… не вигадка. Я чув його музику… а потім він зник. Та я його бачив… і знаю, що це означає… знаю, що я — серед тих, хто йшов тоді за ним назирці.
Рілло, завтра Дудар поведе мене за собою „до бездонної кручі“. Я впевнений у цьому. І, Рілло, мені не страшно. Згадай мої слова, коли почуєш цю звістку. Тут я виборов свою власну свободу — свободу від усякого страху. Я більше ніколи нічого не боятимусь — ні смерті, ні життя, якщо все ж мені судилося лишитися в живих. А життя, напевне, було б важче знести, аніж смерть — воно тепер навіки втратить для мене всю свою красу. Зі мною назавжди лишилися 6 жахливі спогади — ті, що робили б моє життя бридким та нестерпним. Я ніколи не зміг би позбутися їх. Та хай що чекає тут на мене — смерть чи життя, — я не боюся, Рілло-моя-Рілло, і не шкодую, що пішов на війну. Я задоволений. Я вже ніколи не напишу тих віршів, які мріяв написати — та я допоміг зробити Канаду безпечною для поетів майбутнього… для будівничих майбутнього… і для мрійників теж — без них не зможуть працювати будівничі — не лише в Канаді: в усьому світі, коли „кривавий дощ“ Лангемарка та Вердена принесе золотий урожай — не за рік чи два, як дехто наївно гадає, але в наступному поколінні, коли зійде сім’я, що зараз лише почало проростати. Так, Рілло, я радий, що пішов на фронт. На тонкій нитці зараз висить не тільки доля нашого маленького, породженого морем острова, який я люблю, не тільки доля Канади чи Англії — на тонкій нитці висить доля всього людства. Ось за що ми боремося. І ми переможемо — ніколи ні на мить не сумнівайся в цьому, Рілло. Тому що б’ються не тільки живі — мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати.