Маленький Джимс відважно бився за життя, а ми зі Сьюзен випробували всі засоби, які згадали чи знайшли в татових довідниках, проте йому тільки гіршало. Я не могла бачити й чути, як він страждає. Джимс хрипко хапав ротом повітря — бідолашне малятко… личко йому жахливо посиніло, і він так зболено дивився й вимахував рученятами, наче благав допомогти йому. Зненацька я подумала, що так, мабуть, почувалися хлопці на фронті після газової атаки, і ця думка мучила мене посеред усього страху за Джимса. А в горлечку в нього росла й міцніла фатальна плівка, і він не міг викашляти її.
О, я замалим не збожеволіла! Доти я й не розуміла, як люблю це дитя. І я почувалася геть безпорадною.
А потім Сьюзен зневірилася.
— Ми не врятуємо його! Ох, чому ж твого татка немає?.. Поглянь на нього, біднятко мале! Я не знаю, що вдіяти!
Я глянула на Джимса й мені здалося, що він умирає. Сьюзен узяла його на руки, щоб йому легше було дихати, проте видавалося, наче він уже зовсім не дихає. Мій маленький хлопчик із пустотливим личком і прегарними гримасками задихався і я не могла помогти йому! У відчаї я пожбурила долі гарячу припарку. Чим би вона зарадила? Джимс умирав, і все через мене — я не подбала про нього як слід!
І тоді — об одинадцятій вечора — хтось подзвонив у двері. Ох, який то був дзвоник! Він гримотів по всьому домі, заглушуючи ревище бурі. Сьюзен не могла спуститися — їй страшно було вкласти Джимса знову в колиску — а я пішла до передпокою і на мить зупинилася, бо мене раптом охопив безглуздий жах. Я пригадала моторошну історію, що її чула колись від Гертруди. Якось її тітка лишилася вдома сама із хворим чоловіком. Аж ось пролунав стукіт у двері. Вона пішла й відчинила їх, та на порозі не було нікого — принаймні нікого ВИДИМОГО. Та щойно вона відчинила двері, холодний вітер майнув попри неї просто нагору, хоч то був дуже теплий літній вечір. Потім вона почула крик і кинулася туди — а чоловік її був уже мертвий. Опісля того, як каже Гертруда, вона завжди вважала, що, відчинивши двері, пустила в дім Смерть.
Звісно, я була дурна, що так налякалася. Але, причмелена й виснажена, я боялася відчиняти — а ну ж, як за тими дверима справді стоятиме Смерть? Потім я згадала, що не маю часу… що не можна вигадувати такого… кинулася до дверей і відчинила їх.
Холодний вітер справді вдерся в передпокій, сповнивши його сніговим вихором. Утім, на порозі стояла істота із плоті й крові — Мері Ванс, уся з ніг до голови обліплена снігом, — і принесла вона із собою не смерть, а життя, хоча в ту мить я ще не знала про це, а лише втупилася в неї.
— Нє, не прогнали мене, — вишкірилася вона, заходячи й зачиняючи двері. — Два дні тому прийшла я до Картера Флегга, та так і застрягла, як сніговиця знялася. А нині стара Еббі Флегг мене вже геть роздратувала, то я собі надумала піти до вас. Гадала, дійду, бо тут коротко, а й те непросто було. Раз уже думала, що зі снігу не вилізу. Жахлива нічка, еге?
Я отямилася й згадала, що мушу негайно мчати нагору. Швидко пояснивши Мері, що в нас діється, я покинула її саму обтрушуватися від снігу, а нагорі виявила, що попередній спазм у Джимса минув, проте він уже опинився в лещатах нового. Я могла тільки стогнати й плакати… о, як мені соромно згадувати про це нині!.. а втім — що я мала робити?.. ми випробували все, що знали… Аж тут у себе за спиною я почула голос Мері Ванс:
— Таж дитя помирає!
Я озирнулася на неї. Хіба я не знала, що він помирає… мій малесенький Джимс! Тієї миті я могла б викинути Мері Ванс у вікно… чи за поріг… куди завгодно. Вона стояла, спокійна й самовдоволена, дивлячись тими своїми химерними білозорими очима на Джимса, мов на недуже кошеня. Я ніколи не любила Мері Ванс… але тоді я просто НЕНАВИДІЛА її.
— Ми вже все випробували, — безсило мовила нещасна Сьюзен. — Та це не звичайний круп.
— Ні, це дифтеритний круп, — жваво сказала Мері, хапаючи фартух. — І часу не лишається… але я знаю, що робити. Як я ще мешкала на тім боці затоки, у пані Вайлі, то вмер був син Вілла Крофорда — теж від дифтеритного крупу, хоч його гляділо двоє лікарів. А про це почула стара тітонька Крістіна Мак-Алістер — вона була мене відживила, коли я вмирала від пневмонії… вона знай чудеса творила; жоден лікар і нігтя її був не варт… тепер таких немає, скажу вам по правді — то вона сказала пані Вайлі, що могла би зцілити малого одним давнім засобом, що знає від бабці, і розповіла про нього, а я вже ні словечка не забула. Така в мене пам’ять, видатна — лежить у ній щось та й лежить, аж доки придасться. Сьюзен, є в домі сірка?