— І все ж Сджа-анат шпигує за тобою під час подорожі. Яких спренів ти бачиш? Що ти можеш про них розповісти?
— Усі вони одного виду, тримаються далеко або якимось чином приховані. Ніхто з інших їх не бачив, хоча я попередила команду, щоб були напоготові.
— Сджа-анат важлива, маленька мисливице, — сказав Мрейз. — Ми повинні прив’язати її до себе. Спренка Одіозума, готова зрадити його? Стародавня істота, що володіє настільки ж древніми знаннями? Я доручаю тобі це другорядне завдання. Уважно стеж за цими спренами та, якщо зможеш, встанови з ними контакт.
— Я виконаю це, — мовила Вейл. — Є новини про вежу чи наступ Далінара?
— О, тут, як завжди, спалахи активності й несподіванки. Нічого несподіваного для тих, хто звертав на це увагу. Я повідомлю тебе, якщо що-небудь тут вимагатиме твоєї участі.
Вейл неуважно кивнула. Її знову охопило відчуття того, як вона колись тримала куб. Вона змусила Шаллан знову перебрати контроль і побачити тіні відображень спогадів. Вдихала і видихала, намагаючись змусити себе залишатися сильною. Щоб не тікати звідти світ за очі.
Може, варто запитати Мрейза, чи знає він щось про її минуле і чи спілкувалася вона коли-небудь таким чином раніше? Навряд чи той відповість, але вона вагалася не через це. «Я не хочу знати», — подумала. Натомість сказала:
— Я зв’яжуся з тобою, як тільки ми проїдемо деяку відстань у каравані.
— Дуже добре, — мовив Мрейз. — Ще раз підкреслю: слідкуй за будь-якими ознаками цих спотворених спренів слави. Я переживаю, що Сджа-анат грає з нами обома в якусь гру, і мені це не подобається.
Шаллан ледь не впустила куб від подиву. Вона навмисно не згадувала конкретний різновид спрена. І все ж він називав їх спренами слави.
«Ха!» — подумала Вейл.
«О бурі! — подумала Промениста. — План Вейл спрацював. Тепер вона стане нестерпною».
«Нестерпною? Я неймовірна. Мрейз потрапив у звичайну пастку — він такий розумний, що почав забувати свої основи. Треба завжди ставити підсумків інформацію, якою володієш».
— Зрозуміло, — змусила себе сказати Шаллан. — Я уважно спостерігатиму.
Світіння в кубі згасло. Шаллан обережно поклала куб назад у скриню, а потім зробила ще один його Спогад, перш ніж опустити кришку.
Чутка дійшла до Мрейза, а з нею і наживка — нібито вона бачила, як за нею спостерігав спрен слави, — і той мимоволі розкрив правду.
Його шпигункою виявилася Берил.
Люди, яких знайшов Ґодеке, виявилися незвичними. Вони були схожі не на солдатів, а на звичайних робітників з коричневою шкірою і чорним волоссям, як чоловічої, так і жіночої статі. Воринці з таким відтінком шкіри іноді траплялися, але, найімовірніше, таких можна було знайти у внутрішній частині континенту: в Мараті, Тукарі, на Решійських островах.
Одягнені в простий одяг такого крою, в якому, як здалося Адоліну, він упізнав жителів південно-східного Макабаку. Кольори нагадували азірські візерунки, але тканина була товщою і грубішою, наряди більш обтислими, з плетеними китицями, які низько звисали з поясів.
«Так, — подумав він. — На вигляд такі, ніби родом з Марату або, можливо, з Тукару».
Кілька караванів отаборилися за межами міста, а в усіх інших жили лише спрени. Коли Адолін і Ґодеке проходили повз, вони дружно помахали й жестикулювали. Один із них навіть покликав Арчиналь, спренку Ґодеке, одразу впізнавши її.
Людський табір, навпаки, виявився непривітним місцем. Тоді як у таборі спренів горіли проявлені вогнища, цей був темним, не освітленим ні полум’ям, ні Буресвітлом. У цьому каравані не було тяглових тварин, і люди складали свої речі в центрі табору. Поки деякі з них спали, решта, переважно чоловіки з палицями на плечах, спостерігали за периметром.
— Хто вони? — тихо запитав Адолін, спостерігаючи за тим, що відбувається, з-за рогу маленької крамнички.
Ландшафт за межами міста виявився відносно безплідним: відкрите поле обсидіану з невеликими кристалічними рослинами, що росли купками. Біля них стрибали спрени життя, які в цьому світі здавалися більшими.
— Може, торговці з інших світів? — сказала невисока Арчиналь, спренка культивації, заламуючи руки. — О, це дійсно трапляється, і в наші дні все частіше і частіше. Люди прибувають караванами, прагнучи торгувати з нами. Їм подобаються твої вина, людський ясновельможний. І багато хто чув історії про вашу зброю — я знала кількох, хто хотів купити бодай щось із вашої зброї. Наче Сколкозброєць можна так легко придбати.
— Інші світи, — Адолін потер підборіддя. — Можливо, деякі інші торговці, яких ти зустрічала, прибули здалеку, але ці одягнені в одяг мараті або тукарі. Мені вони здаються місцевими, але якщо це так, то залишається тільки гадати, як ці люди сюди потрапили. Ми лише нещодавно дізналися, як проникати в Гадесмар, і для цього потрібна допомога когось із Променистих. Як торговий караван з нашого світу прослизнув сюди? — Ось чому я привів вас сюди, — утрутився Ґодеке. — Щось не так із цією групою.
— Вони все одно можуть бути чужинцями, — сказала Арчиналь. — Могли одягти проявлений одяг, який купили тут. Ой! Ти не повинен думати, наче те, що ти тут бачиш, підкоряється правилам із твого світу, людський великий князю.
— Ми можемо запитати їх, правда? — поцікавився Ґодеке. — Подивимося, чи говоритимуть вони з нами?
Усі перезирнулися, і Адолін знизав плечима. Чом би й ні? Він вийшов, до нього приєдналися Ґодеке і його спренка, а Мая плелася позаду. Караванники відразу ж звернули на нього увагу. Один із них вказав пальцем, і невелика група кинулася назустріч. Освітлення цього місця, з далеким сонцем, але на диво всюдисущим світлом, зіграло злий жарт з очима Адоліна. Тіні тягнулися не в той бік, і визначити відстань було важче. Хоч Адолін звик до того, і що тут усе не так.
Навіть з огляду на всі ці дива здавалося, що люди тут постійно перебувають у тіні... Це непокоїло. Коли вони підійшли ближче, Адолінові здалося, що він бачить лише натяки на риси обличчя, і незалежно від того, в який бік вони поверталися, западини на їхніх лицях — очниці, лінії вздовж носів — завжди здавалися темними. Час від часу він помічав, як поблискують їхні очі.
Вони заговорили незнайомою мовою.
— Ви говорите алетійською? — запитав Адолін. — Або веденською?
— Ґтлебн тайлен? — запитав Ґодеке.
— Алеті? — запитав один з чоловіків. — Іди геть, алеті!
Так, у нього був акцент тукарі.
— Ми просто хочемо поспілкуватися, — сказав Адолін. — Ми ще не бачили тут інших людей. І подумали, що було б непогано поспілкуватися з кимось.
— Іди геть! — повторив чоловік. — Ми не спілкуватися.
Адолін глянув повз нього, туди, де кілька людей перебирали свої товари. Хоча люди, з якими він розмовляв, були озброєні палицями, він помітив відблиск світла серед речей. У них була справжня зброя, але вони не хотіли тримати її на виду.
— Ну й добре, — мовив Адолін. — Як вам завгодно.
Він та інші пішли назад до міста. Тукарі спостерігали за ними всю дорогу.
— Вони точно тукарі, — сказав Ґодеке.
— Так, — погодився Адолін. — Їхньою країною керує людина, що називає себе богом, але насправді є Вісником. Прабатько планує витіснити армію співунів з Емулу, щоб їх розтрощили ці фанатики. Наступ за принципом молота і ковадла.
Чи були ці дивні мандрівники якось пов’язані з тією справою в Тукарі? Або це просто збіг?
Адолін зустрівся зі своїми солдатами, і ті повернулися до баржі. Вони хотіли розвантажити свої запаси й отаборитися. Арчиналь уже бувала у фортеці спренів честі й переконувала, що зможе привести їх туди. Це не має бути складно: якщо просто йти вздовж узбережжя на захід, то врешті-решт можна опинитися на місці.
Однак, коли вони наблизилися до баржі, Адолін сповільнився. Якась біло-блакитна фігура розмовляла з Унатіві перед баржею. Висока, витончена. Адолін звик бачити цього спрена в строгій формі, а не в застебнутій на всі гудзики сорочці й штанах, але це був той самий спрен.