Нотум кивнув підборіддям у бік Маї.
— Знову ж таки, ми їм нічого не зробили, — наполягав Адолін, зберігаючи спокійний тон виключно зусиллям волі. — Мая та інші спрени були вбиті тисячі років тому.
— Для багатьох спренів це навіть менше за одне життя, — відказав Нотум. — У нас довга пам’ять, принце Адоліне. Можливо, тебе б і не звинуватили, якби не той факт, що ваш народ повернувся до цих присяг. Ви не засвоїли уроків з минулого і відновлюєте ту саму гидоту, пов’язуючи спренів із собою і ризикуючи їхніми життями.
— Ці Променисті лицарі не робитимуть того, що робили інші в минулому, — сказав Адолін. — Послухай! За тисячі років до Ренегатства спрени й люди ладнали одне з одним. Невже ми дозволимо одній події знищити все це?
— Одній події? — обурився Нотум. — Ця одна подія стала причиною восьми геноцидів, принце Адоліне! Зупинися і подумай над цим. Майже кожен спрен честі був пов’язаний узами, і всі вони були вбиті. Чи можеш ти уявити таку зраду? Біль від того, що тебе вбила людина, якій ти довірив життя? Саму свою душу? Люди вмирають, і їхні душі вирушають у Царство духу, щоб злитися з божеством. А що буде з нами?
Він махнув у бік Маї — одягненої в лахміття, з видряпаними очима.
— Ми залишаємось. Ми блукаємо по Гадесмару, наче мертві душі, не здатні ні думати, ні говорити. Наші тіла, що кричать від болю, використовуються як зброя нащадками тих, хто вбив нас. Це не проста помилка привела нас до такого стану! А скоординоване і завчасно сплановане порушення присяг! Твій народ — злочинці. Єдина причина, чому не було швидкої помсти, полягала в тому, що ви вбили всіх спренів, які могли б виступити проти вас. Не ходи до Міцної Цілісності! Вони не прийматимуть листи від ваших королів і королев. Вони навіть не розмовлятимуть із тобою!
Нотум обернувся і попрямував до невеликого каравану, що стояв за містом. Судячи з організованого розташування — і двох патрульних у формі, що охороняли периметр, — Адолін припустив, що це був власний караван Нотума.
— Капітане! — гукнув до нього Адолін. — Можливо, моє завдання приречене на невдачу, як ти й кажеш. Однак я не можу позбутися думки, що було б краще, якби хтось поручився за мої добрі наміри. Можливо, шанований спрен честі, капітан корабля і військовий? Хтось, хто розуміє терміновість нашої місії.
Нотум завмер, потім повернувся на підборах, схиливши голову набік. — Капітан корабля? Ти не бачив мого одягу?
— Ти... у відпустці?
— Я відсторонений від служби за те, що відпустив Давню Дочку після того, як захопив її в полон. Я провів п’ять місяців у в’язниці. А коли мене звільнили, то понизили до найнижчого звання, яке може мати спрен честі. Мені було доручено провести два століття, патрулюючи пустку між цим місцем і Міцною Цілісністю, нескінченно подорожуючи туди-сюди. І не дозволено ступати на поріг Міцної Цілісності. Я бачу її, але не можу ввійти.
— Доки? — запитав Адолін. — Доки... твоє патрулювання не закінчиться?
— Назавжди, принце Адоліне. Я вигнанець, — він подивився на небо, де мерехтливі вогні свідчили про великобурю, що починалася в Царстві матерії. — Я знав, що робив, чим ризикував, коли відпустив вас. Принаймні скажи мені. Ти врятував його? Виковувача уз?
Адолін ковтнув, у нього пересохло в роті. Вигнаний навічно? Тому що вчинив правильно? Адолін знав, що не варто очікувати, що спрени честі Міцної Цілісності будуть такими, як Сил. Він очікував, що зможе розмовляти з такими, як Нотум. Жорсткими, суворими, але зрештою справедливими, здатними прислухатися до голосу розуму.
Але якщо з Нотумом, який здавався найвищим утіленням пристойності та честі, вчинили так жахливо... Буремні вітри!
Нотум усе ще чекав відповіді. Він дозволив Сил та іншим піти, бо Каладін наполягав на тому, що їм потрібно врятувати Далінара. Адолін хотів швидко запевнити його, що жертва Нотума була життєво важливою... Але слова не йшли з вуст. Цей спрен заслуговував на правду.
— Він врятував нас, Нотуме, — сказав Адолін. — Зрештою, виявилося, що мій батько не потребував допомоги. Хоча думаю, що Шаллан і Каладін допомогли змінити хід битви, коли ми прибули туди.
Нотум кивнув:
— Я йду цим шляхом до Міцної Цілісності. Але буду змушений повернути назад, коли наближуся. Можливо, ми знову зустрінемося на цій дорозі, людський принце. І я зможу відмовити тебе від цього шляху.
Він рушив далі.
Уа’пам і Зу вже були на баржі й, очевидно, домовились, що люди Адоліна розмістяться в одному з кількох таборів за межами міста. Тож Адолін приєднався до решти, що розвантажувала спорядження, допомагав з кіньми, потім перекладав зброю, весь час поглинений своїми думками.
Адолін виявився зайвим у тій битві при Тайленграді. Тепер світ залежав від волі богів і Променистих, а не від красивих молодих світлооких чоловіків, які уявляли, буцімто майстерно володіють мечем. Найкраще, що він міг зробити, — прийняти це, а потім знайти інший спосіб бути корисним.
Він знайде спосіб змусити спренів честі прислухатися до нього. Щось придумає.
31
Дочка зрадників
Я не поділяю їхнього підходу. Якщо ти зараз зможеш, як я припускаю, утримати Одіозума в його в’язниці, то в нас буде необхідний час для планування. Ми стикнемося із загрозою, що перевищує можливості одного Сколка.
Навіть через кілька тижнів після першої зустрічі з ними Венлі ловила себе на тому, що витріщається на нове тавро Сплавлених.
Ці називалися макай-ім, або «Ті, хто з глибин», і мали доступ до того ж Сплеску, що й вона, — здатності перетворювати камінь на рідину. Глибинні мали гладку шкіру без волосся і майже без панцира — просто оболонки на голові та статевих органах. Завдяки цьому були добре помітні яскраві візерунки по всій довжині їхніх звивистих тіл. Довгоногі й довгорукі, вони нагадували Венлі її нинішню подобу — високу, проте не неприродно довготелесу, як у Рабоніель та інших будівничих, схожих на неї.
Макай-ім носили відкриті спереду мантії або ж узагалі ходили голі. Вони трималися осторонь від решти команди, коли просувалися через морозні гірські перевали. За декілька тижнів спільної подорожі ніхто з них не говорив напряму з Венлі, хоча темп, який задала Рабоніель, залишив мало часу для балачок.
Ці гори, наскільки знала Венлі, не належали до жодного королівства. Ізольовані долини були занадто неприступні ззовні. Її команду перенесли сюди Небесні кілька тижнів тому, а потім залишили, і вони мусили пройти решту шляху до Урітіру пішки.
Людська фортеця розташовувалася десь тут, очевидно, прихована й неприступна. Патрулі Вітробігунів не дозволяли підлетіти занадто близько, але Рабоніель вважала, що невеликий загін піших військ, обережно рухаючись вночі або під час бур, зможе наблизитися до нижніх тунелів вежі непоміченим.
Отже, Венлі приєдналася до решти загону, і тепер вони виходили з тіні дерев, перетнувши кам’янисту ділянку. Як і в інші дні, Рабоніель задала особливо важкий темп, хоча Венлі знала, що відчує втому лише після кількох годин ходу.
Стародавня вчена змінила величні шати на дорожній шкіряний костюм, придатний і для бою, а жмут червоно-помаранчевих локонів розсипався довкола її голови, вкритої панциром, Вона все настирливіше підганяла загін. До вежі лишалося кілька днів шляху.
Ця високогірна долина була переважно безплідною, і рости тут могли лише найстійкіші скелебруньки та поодинокі групки приземкуватих дерев, гілки яких перепліталися, утворюючи клубки, стійкі до бур. Хоча листя на цих деревах втягувалося перед бурями, гілки залишалися міцними й переплетеними. Довкола не було видно жодного спрена життя, а спрени холоду лежали рядами по землі, вказуючи на небо.