Як і слід було очікувати, на підвітряних схилах росло більше скелебруньок, але розірвані шрами на чорній землі та обгорілі плями вказували, що коли тут проходив Вічновій, буря не зменшувала люті. Високогір’я, здавалося, більше потерпали від ударів блискавки, ніж низини.
Вона пішла швидше, обігнала солдатів і наблизилася до Глибинних. Венлі любила спостерігати за ними, тому що вони зливалися з каменем, навіть коли просто рухалися. Яскраве лазурове світло Місяця Гонора осяяло тридцять фігур, деякі з них були одягнені в мантії, що розвівалися. Вони ковзали по землі, стоячи на ній. Не зовсім схожі на шетел-ім, або Текучих, які могли ковзати по будь-якій поверхні, ніби вона слизька. Глибинні були іншими. Вони стояли, занурившись у землю по кісточки.
І рухалися таким способом, якого Венлі ще ніколи не бачила. Наче палиці в потоці води після потужної великобурі — камінь ніби сам штовхав їх уперед, а вони стояли, зовсім нерухомі. Їхні очі сяяли червоним, як і у всіх Сплавлених та Владних, але здавалися більш зловісними, мали темніший відтінок.
— Вони тебе цікавлять, я помітила, — пролунало збоку.
Венлі підскочила і повернулася — поруч з нею ішла Рабоніель. Венлі налаштувалася на Ритм тривоги, і Тембр теж стривожено загуділа всередині. Чи вона справді приділяла їм забагато уваги? Чи можна вважати це підозрілим? Вона опустила голову і заспівала в Ритмі страждання. Венлі вже хвилювалася, що під час цієї місії ризикує викрити свої узи.
— Не треба соромитися, — промовила Рабоніель у Ритмі пихи. — Цікавість — хороша риса для співуна. Це гідна Пристрасть, Остання зі Слухачів.
Венлі продовжувала наспівувати в Ритмі тривоги, ідучи швидким темпом під пильним поглядом Рабоніель. Вона мала намір вірно служити цій Сплавленій, як попросила Лешві. З усіх прислужників тільки Венлі була Владною, тож тільки вона могла подолати цей складний шлях. Досі вона тихо служила вижіноченій: розкладала на ніч її постіль, приносила воду для пиття. Їй не загадували інших завдань та й узагалі майже не зверталися до неї. Вона почала думати, що служіння Рабоніель буде якщо не легким, то принаймні безтурботним. То чому ж вона зараз привернула увагу господарки?
— Так дивно, що Лешві обрала саме тебе, — сказала Рабоніель. — Коли я дізналася, кого мені передали як новий Голос... Для багатьох ти — лише дитина зрадників. Але Лешві вшанувала тебе. Назвала Останньою зі Слухачів.
— Вона була добра, о Стародавня.
— Вона високої думки про тебе, — відказала Рабоніель. — Сплавлені самі по собі недобрі, вони винагороджують компетентність і Пристрасть. Навіть якщо ти — дочка зрадників. Я мала очікувати, що Голос Лешві виявиться... незвичним. Вона одна з найрозумніших і найздібніших Небесних.
— Вона... посперечалася б щодо цього, о Стародавня.
— Так, я розумію, скільки вона докладає зусиль, щоб інші її недооцінювали, — сказала Рабоніель у Ритмі задоволення. — Вона небезпечна, і це добре, — Сплавлена подивилася на Венлі й блимнула червоними очима, тихо наспівуючи в Ритмі задоволення.
Тембр загуділа всередині Венлі. Рабоніель знала занадто багато. Вона явно викрила, що Венлі шпигувала для Лешві. Але що ще викрила Рабоніель? Звичайно ж, вона не знала всієї правди.
— Скажи мені, — знову запитала Рабоніель, — що саме тебе цікавить у Глибинних? Чому ти витріщаєшся на них годинами?
— Їхні сили захоплюють мене, — відповіла Венлі, вирішивши, що краще не брехати без нагальної потреби.
— Дев’ять тавр Сплавлених. Дев’ять Сплесків. Ти знаєш, що таке Сплески?
— Природні сили, з якими пов’язане все живе, все суще. Гравітація. Транспортація. Трансформація. Але... хіба їх не десять?
— Так кажуть люди, — відповіла Рабоніель у Ритмі глузування. — Вони стверджують, що існує десятий Сплеск, над яким володарює Гонор. Адгезія — не справжній сплеск, а брехня, яку нам видали за правду. Справжні Сплески належать як Гонору, так і Культивації: Культивація — це життя, а Гонор — спосіб перетворювати Сплески на закони природи. Предмети повинні падати на землю, тому вони створили для цього Сплески.
— А у них який Сплеск? — Венлі показала на Глибинних.
— Когезія. Сплеск аксонного взаємозв’язку, який зв’язує найдрібніші частинки всіх об’єктів одна з одною. Сплеск, який робить нас єдиним цілим. Макай-ім можуть з’єднувати свою сутність із сутністю інших речей, змішуючи їхні аксони. Усе суще в основному є порожнечею, хоча ми й не можемо цього побачити. Камінь, як розум, існує для того, щоб бути наповненим думкою й Інвеститурою.
Венлі наспівувала в Ритмі жаги. Відповіді. Ну нарешті Вона не зрозуміла й половини сказаного, але те, що на її питання Сплавлена відповіла так легко... Це її схвилювало, хоча Тембр загуділа в Ритмі обережності.
— У кожного Променистого два Сплески, — сказала Венлі. — А у Сплавлених по одному. То виходить, що Променисті сильніші?
— Сильніші? Що краще: мати більше здібностей чи лише одну, проте використовувати її досконало? Ми, Сплавлені, знаємо свої Сплески так добре, як Променисті ніколи не зможуть. Ох, ці люди. Вони не були створені ні для цього світу, ні для цих Сплесків чи бур. Світло витікає з людей, як вода крізь пальці. Вони отримують спалахи великої сили, проте не можуть утримати того, що мають. Кожен Сплавлений може утримувати Світло й купатися в ньому нескінченно. Навіть ви, Владні, певною мірою маєте цю силу — більшість про це не знають, але у ваших яхонтосерцях є трохи Пустосвітла. Звичайно, ви не можете ним активно користуватися, проте можете відчути, як воно розпалює емоції. Що стосується Сплавлених, то наше панування над Сплесками нескінченне. Ми пануємо там, де люди бувають лише зрідка, — вона показала на Глибинних. — Чи може бодай хтось із Променистих стверджувати, що пізнав камені, як вони, що може з’єднуватися з каменем, перемішавши з ним усі свої аксони? Променисті зосереджуються лише на тому, що зовні. Вони змінюють світ, але не себе. Так, Променистий може підняти камінь у небо, але шанай-ім може ширяти в небі, не турбуючись про можливе паління.
Венлі загуділа в Ритмі жаги, хоча не була впевнена, що погодилася. Хоча вона боялася використовувати свої Променисті сили в Холінарі, вони хвилювали її. Тембр казала, що вона зможе пересувати камінь, змінювати його форму.
Вона глянула на Глибинних, які рухалися так тихо, так плавно. Порівняно з ними, хода самої Венлі — а також п’ятисот солдатів у воєнній подобі, що маршували позаду, — здавалася такою незграбною. І вона справді заздрила тому, як вони перетікали. То... чому ж сили проявлялися в Променистих інакше, ніж у Сплавлених?
Вона налаштувалася на Ритм роздратування, розмірковуючи про те, що сказала Рабоніель. Кожна відповідь, здавалося, породжувала дюжину нових запитань, але Венлі знала, що Сплавлені — навіть у такому сприятливому настрої, як Рабоніель — не терпітимуть довгих розпитувань. Тому Венлі поставила лише одне питання:
— Якщо Сплески походять від Гонора та Культивації, то чому ми служимо Одіозуму?
— Небезпечне питання, — сказала Рабоніель у Ритмі глузування. — Ти й справді дочка зрадників, чи не так?
— Я...
— Не приховуй своїх амбіцій, дитино, — Рабоніель провела Венлі повз смугу звивистих чагарників, під якими в нічній темряві сновигали маленькі пухнасті істоти. — Мені подобається ця риса в моїх слугах. Однак у твоєму питанні є певна дурість. Кому б ти воліла поклонятися? божеству рослин? Чи божеству емоцій? — Вона помахала рукою на південний схід. — Десь у цих горах ховається Культивація. Вона є всюди, але тут також. Жива, проте перелякана. Вона все знає. Вона богиня не нашого народу, а істот. А Гонор? Бог законів? Знову ж таки, кого ти обереш? Бога, який знає лише, як змусити камінь упасти на землю? Чи бога, який знає нас, розуміє нас, відчуває те саме, що й ми? Так, Сплески підкоряються Гонору. Проте його смерть, як ти бачиш, не викликала жодних помітних змін у світі. Його сила поєднує всі речі, але цього недостатньо, щоб він заслуговував поклоніння. А от Одіозум... Пристрасті... він нас винагородить.