Промениста постукала олівцем по обкладинці альбому Шаллан, намагаючись зрозуміти, чи бреше ця жінка. Але в цьому краще розбиралася Вейл. Вона понад десять років була шпигункою.
«Обережно, — подумала Шаллан. — Пам’ятай, що десятиліття досвіду насправді уявне».
І справді. Це було важко тримати в пам’яті.
«Так... — подумала Вейл. — Моє порожнє минуле... тоді я була нічим... це турбує».
Промениста звернула увагу на зауваження Шаллан. Це було найбільше, що вони змогли витягти з неї за останні кілька днів.
— Берил, — мовила Промениста, — я хочу, щоб ти повправлялася у спілкуванні з важливими людьми. Тобі не потрібно розв’язувати проблеми Адоліна, просто повправляйся висловлювати свою думку там, де не страшно зазнати невдачі.
— Так, ваша світлосте, — вона помітно розслабилася. — Дякую, ваша світлосте.
Вона вклонилася і швидко пішла допомагати зі сніданком.
«Я не експерт, — подумала Промениста. — Але все більше погоджуюся зі скептицизмом Вейл».
Шаллан, що ховалася глибоко всередині, заворушилася. Було б боляче визнати, що насправді шпигуном може виявитися один із її друзів, а не Берил. Але краще так, ніж наполягати на вірі в брехню. Яким би не був їхній досвід у цих хитрощах.
Повернувся Адолін. Промениста засунула альбом під пахву і встала. Вона помітила його похмурий вираз.
— Тукарі й досі там? — здогадалася вона.
Принц кивнув:
— Вони проганяють усіх посланців, яких я відправляю, натомість досі йдуть за нами.
— Ми могли б обігнати їх, — сказала Промениста. — Посадити Корчаку та Маю на коней, а потім мчати до твердині.
— Можливо. Мені потрібен ще один день, щоб щось придумати.
Адолін дав їй невеликий батончик з подрібненого лавісу, змішаного з цукром. Сухий пайок? Вона взяла його насупившись.
— Я подумав, може, прогуляємося? — запропонував він. — Поки інші снідають. Дивно говорити про таке, але мені здається, що ми не лишалися наодинці жодного разу після плавання на баржі.
Промениста кивнула. Їй сподобалася пропозиція, проте вона поступилася Вейл, яка любила розмови. Вона засунула альбом у сумку і закинула її на плече. На Вейл був поношений дорожній одяг — темний плащ і гарні міцні чоботи. Вони пасували їй набагато краще, ніж ті, які Шаллан колись видурила в Каладіна.
Адолін помахав рукою своїм людям і кудись показав. Вони помахали у відповідь, і він вийшов з табору разом з Вейл. Не встигли відійти далеко, як до них наблизилася сяйниста фігура верхи на якійсь неймовірній істоті.
Вейл уже звикла до чудес цього світу: до того, як над головою зграями пропливали спрени слави, чи до того, як їхня розмова вчора ввечері привабила великого спрена радості — тут він мав вигляд кольорового вихору, що обертався.
Однак час від часу з’являлося щось, здатне подолати навіть навмисний цинізм Вейл. Величний білий скакун Нотума був майже конем, проте більш витонченим і гнучким, з довгими ногами й шиєю, і вона вигиналася так, як не міг хребет жодної істоти Царства матерії. В істоти були великі очі, але, здавалося, не було рота, а грива розвівалася від примарного вітру, наче довгі сяйнисті стрічки. Шаллан подумала, що ніколи в житті не бачила жодної істоти, що могла б позмагатися з цією в граційності. Вона не заслуговувала спостерігати за чимось настільки божественним. Немов, просто дивлячись на істоту, вона заплямувала її приземленими турботами, з якими та ніколи не повинна стикатися.
Нотум під’їхав, правлячи величним спреном за допомогою простої вуздечки з переплетених ниток. Він звернувся до Адоліна:
— Людський принце, тут я маю повертати на інший шлях. Мені заборонено наближатися до Міцної Цілісності. Я поїду на південь, а не на захід.
Вони запрошували спрена честі приєднатися до них, бо його загін рухався вздовж узбережжя неподалік. Але той відмовлявся від усіх запрошень.
— Тоді я бажаю тобі найкращого, Нотуме, — сказав Адолін. — Було приємно знову побачитися. Дякую за пораду.
— Я б хотів, щоб ти дослухався до неї. Ти ж не відмовився від своєї необачної місії?
— Я багато над чим подумав, — відповів Адолін, — проте все ще хочу спробувати.
— Як забажаєш, — Нотум віддав честь. — Якщо ми не зустрінемося після того, як вас виженуть, передай мої найкращі побажання Давній Дочці. Так... добре, що її не ув’язнили у фортеці. Їй би там не сподобалося.
Він розвернувся, збираючись їхати.
— Нотуме, — покликав Адолін. — Той спрен, на якому ти їздиш, разюче нагадує коня.
— А хіба це дивно?
— Більшість спренів зовсім не схожі на істот з нашого світу.
Нотум усміхнувся, що робив доволі рідко, а потім показав на себе: — А ми?
— Людиноподібні спрени — так, — сказав Адолін. — Але я ніколи не бачив конеподібних.
— Не всіх спренів придумали люди, Адоліне Холіне! — гукнув до нього Нотум. — Прощавай.
Коли він розвернувся і поскакав геть на своїй величній істоті, Шаллан майже проявилася, щоб намалювати вершника.
— От бурі! — промовив Адолін. — Він такий холодний, але ж сам із тих спренів, яким ми нібито подобаємося. У мене передчуття, що вся наша місія призведе до чогось не надто хорошого.
— Може, мені вдасться проникнути всередину, якщо нас таки проженуть, — запропонувала Вейл.
— І навіщо?— Можливо, я б перевірила, чи всі спрени честі думають так само. А що, як там керують кілька тиранів, які відмовляються дослуховуватися до раціональних доказів.
— Не схоже, що у спренів усе так, Вейл. У мене жахливе передчуття, що все піде погано. І вийде, що я подолав увесь цей шлях тільки для того, щоб приповзти назад до батька і сказати йому, що зазнав невдачі. Знову.
— Не зі своєї вини, Адоліне.
— Батько говорить про важливість місії, Вейл, але його завжди так само турбували результати. Він завжди отримує їх сам, тому інші завжди здаються йому такими некомпетентними, і це заганяє його в глухий кут.
Адолінова думка про Далінара значно різнилася з реальністю. Так, Чорношип мав репутацію, якій можна позаздрити, але він явно зазнав і невдач — однією з найбільших було те, що допустив убивство власного брата. Під час того нападу він точно зробив менше корисного, ніж Адолін, намагаючись урятувати Елгокара із захопленого Холінара.
Сперечатися було, звичайно ж, марно. Адолін мав знати недоліки свого батька краще, ніж будь-хто інший. Та він не збирався їх раптом визнати, тому що Вейл зараз щось скаже.
— Тобі вдалося змусити Шаллан вийти? — запитав він її.
— Трохи раніше я почула одну її думку. Але крім цього... нічого. Я навіть намалювала з тебе ескіз. Зазначу, що він жахливий. Особливо мені сподобалися криві зуби.
Адолін буркнув. Вони разом продовжили прогулюватися. Він пройшов через западину в обсидіані — дивна скеля нагадувала хвилю, що котилася на берег. Вони все більше віддалялися від берега, і звук постукування намистин перетворився на тихий шум. Шаллан знову заворушилася. Тутешній пейзаж був такий цікавий.
Рослини нагадували іній і вкривали більшу частину обсидіану — вони потріскували, куди б Вейл з Адоліном не ступили, ламалися і дзенькали, обертаючись на порох. Більші рослини скидалися на шишки з різноколірними спіралями під напівпрозорою шкіркою, ніби створені майстерним склодувом. Вона торкнулася однієї рослини, очікуючи, що та виявиться крихкою, як і багато інших у Гадесмарі, але ця рослина була міцною і твердою.
Крихітні спрени спостерігали за ними з-під листя маленьких дерев. Гілки, схожі на зубчасті блискавки, були ніби зроблені з чогось не зовсім скляного — занадто грубі на дотик. На них росли сріблясті листочки, металеві й холодні на дотик. З однієї гілки на іншу перестрибували спрени — просто димні тіні з великими очима.
«І рухаються, наче дим, — подумала Шаллан. — Кружляють, ніби потоки теплого повітря над вогнищем, живі, наче душі давно згаслого полум’я, які пам'ятають своє давне світло...»
Вейл зазвичай зневажала цю поетичну нісенітницю, але іноді їй вдавалося поглянути на світ очима Шаллан. І він ставав яскравішим. Коли вони пройшли повз більший гай дерев, Адолін узяв її за руку й допоміг залізти на гребінь скелі. Щойно вільна рука Вейл торкнулася його шкіри, щось у ній спалахнуло.