— Не так уже й дивно, — сказав Каладін, будуючи вежу з кубиків для свого молодшого брата, щоб він її потім розвалив. — На лікарів дивляться з підозрою навіть у деяких великих містах. Половина населення вважає, що психічні захворювання викликані бурями, глузуванням над спренами смерті чи ще якоюсь нісенітницею.
Лірін поклав руку на таблиці, що лежали в нього на колінах. Ороден сміявся, походжаючи між кубиками та штовхаючи їх ногами.
— Я все життя намагався допомогти, — тихо мовив Лірін. — І гадав, що найкращий спосіб допомогти божевільним — відправити їх до подвижників. О бурі, я робив це кілька разів. Син Лакіна, пам’ятаєш? Я думав, що вони фахівці...
— Ніхто нічого не знає, бо вони не хочуть знати. Такі люди, як я, лякають їх.
— Не зараховуй себе до таких, синку, — Лірін поправив окуляри, тримаючи в руках медичну таблицю, вкриту гліфами.
Батько читав гліфи набагато краще, ніж Каладін будь-коли. Лірін використовував їх як буревартівник.
— Чому? — Каладін знову склав кубики.
— Ти не... — Лірін поклав таблицю.
— Божевільний? — здогадався Каладін. — Ось у чому проблема, так? Ми не вважаємо їх своїми братами, сестрами, дітьми. Вони змушують нас почуватися безпорадними. Ми боїмося, тому що не можемо накласти шину на зламаний розум так, як на зламаний палець.
— Тому вдаємо, що зробили все можливе, відправивши їх до подвижників, — сказав Лірін. — Або говоримо собі, що вони насправді не страждають. Бо ми не бачимо їхніх ран. Твоя правда, синку. Дякую за те, що кинув мені виклик.
Він узяв ще одну сторінку зі своїх нотаток, написаних гліфами. Картинки, а не букви — несправжнє письмо.
О бурі! Це було неправильно. Лікарі не могли самостійно читати про діагнози. Подвижники мусили приймати пацієнтів одного за одним, щоб усі інші могли трохи легше дихати. Багато людей вважали, що звертатися до лікарів — неприродно: буцімто якщо Всемогутній захоче, щоб вони зцілилися, він це зробить. За іронією долі, Вістреходи підтримували цю думку.
— Нам потрібна медична революція, — сказав Каладін, почавши складати ще одну вежу. Ороден підстрибував, з нетерпінням чекаючи, коли вона буде готова. — Треба міняти все.
— Зміни важкі, синку! таких маленьких людей, як ми, нечасто слухають...
Він замовк, можливо, розуміючи, що це виправдання більше не працює. Адже тепер його син вважався одним із наймогутніших людей, хоча й пішов у відставку.
Каладін справді міг щось змінити. Він міг вимагати, щоб лікарі отримали якесь релігійне звання, щоб могли навчитися читати, не порушуючи суспільної моралі. Зрештою, всі казали, що Далінар має право читати, адже він Виковувач уз.
Каладін міг змінити суспільну думку про тих, хто страждав від бойового шоку чи меланхолії. У підручниках Ліріна не було рекомендованих ліків, крім заспокійливих. Але ніхто не проводив ніяких належних тестів або досліджень для визначення інших способів лікування. Їх може бути чимало. Так багато роботи попереду. І коли Каладін думав про це, складаючи кубик за кубиком, йому спало на думку, що він починає по-новому бачити свої присяги. Подумав про монастир з божевільнею й усвідомив дещо, що пробігло холодком по шкірі.
«Я сам міг там опинитися», — подумав Каладін. До подвижників потрапляли пацієнти з будинків та міст, де про них піклувалися достатньо, навіть неправильними методами. Якби він не пішов на війну, то міг би опинитися в одній з тих темних, моторошних кімнаток.
Низький гуркіт вирвав його з роздумів. Це грім? Він підвівся й визирнув у вікно. Темні хмари застелили виднокрай. Вічновій. Так, він чув, що буря очікується сьогодні. Нагорі таке легко забувалося.
Ороден кинувся вперед, розкидаючи кубики. Каладін усміхнувся, а потім почув, як відчиняються і зачиняються вхідні двері клініки. За мить у кімнату зайшов Тефт:
— Келе, його нема вдома, і мені сказали, що він не з’являвся вже кілька днів.
— Що? Коли його востаннє бачили?
— Три дні тому.
Три дні?
— Це ви про кого? — запитав Лірін.
— Про нашого друга, на ім’я Даббід, — пояснив Тефт.
— Про того, що не говорить? Після важкого бойового шоку? — уточнив Лірін.
— Я думав, що, можливо, йому покращає, якщо він зустрінеться з людьми, яких я лікую, — сказав Каладін.
— Може, не слід було залишати хворого без нагляду, — зауважив Лірін.
— Він цілком самостійний, — відказав Каладін. — Не інвалід. Просто не розмовляє.
Чи... можливо, він недооцінив проблеми.
— Зайдімо до Рлайна, — сказав Тефт. — Даббід іноді ходить до нього, щоб допомагати працювати на полях.
Каладін з радістю дізнався, що Рлайн вирішив залишитися у вежі та не пішов з армією. Він вважав, що працювати на полях корисніше, ніж носити Вітробігунам воду та різні речі, і Каладін, поклавши руку на серце, не міг його звинувачувати. Бути поряд з друзями, спостерігати, як вони літають, але не могти літати самому... напевно, це ще гірше, ніж те, що нещодавно пережив Каладін.
«Треба було частіше навідувати його, — подумав Каладін. — Бути кращим другом». Йому здалося, що він нарешті зрозумів почуття Рлайна.
Він підвівся і кивнув Тефтові, який знову тер чоло.
— З тобою все гаразд? — запитав його Каладін.
— Так.
— Знову тягне? — здогадався Каладін.
Тефт знизав плечима:
— Я гадав, головні болі минули кілька місяців тому. Здається, вони знову повернулися.
Венлі вдарила людського солдата головою об кам’яну стіну, і кістка тріснула з нудотним звуком, наче дерев’яна оболонка. У спалаху червоної блискавки від однієї з буремних подоб вона побачила, як очі солдата скосилися, а зіниці розширилися. Але він зачепився за неї, шкрябав ножем її панцир, і тому — під впливом Ритму паніки — вона знову вдарила його головою об камінь.
Цього разу він упав і застиг. Вона присіла над ним, важко сапаючи, і потім раптом відчула, що не може дихати. Задихаючись, вона захрипіла і відсмикнула руки. На мить єдиним звуком, який чула, був її ритм.
Чоловік, помираючи, сіпався на землі. Вона майже не відчувала болю від рани, яку він завдав їй збоку голови. Всередині Тембр гуділа в Ритмі згуби.
«Я не хотіла... — подумала Венлі. — Я...»
Раптом звуки знову повернулися. Венлі здригнулася, озираючись. У розпалі боротьби вона не звертала уваги ні на що довкола. Тепер її приголомшила напружена битва біля входу до печери. Вона зіщулилася, намагаючись осмислити те, що відбувалося.
— Телестиль! — вигукнув хтось у Ритмі наказу. — Не дайте їм...
Рабоніель раптом кинулася в гущу шаленої сутички. Інші утворили мішанину кінцівок і тіней, але вона, здавалося, виділялася, підсвічена ззаду багряним світлом Вічновію. Рабоніель ступила прямо на виставлений спис, але коли зброя врізалася в неї, вона відразу ж перетворилася на порох.
Вона обійшла солдата і наблизилася до жінки біля стіни печери. Та незграбно крутила в руках сяйнистий рубін. Тонкий клинок Рабоніель — коротший за меч, вузький і загострений, наче шип, — простромив підборіддя людської жінки. Рабоніель висмикнула клинок, потім повернулася до солдата, який витягнув поясний ніж. Вона видихнула на нього, і щось чорне злетіло з її губ — воно почало дряпати обличчя чоловіка, змусивши його відступити.
Рабоніель вирвала телестиль з рук мертвої жінки, потім мимохіть витерла клинок хусточкою. Побачила Венлі, що стояла на колінах поруч.
— Твоє перше вбивство, дитя? — спитала Сплавлена в Ритмі насмішки.
— Та... так, о Стародавня.
— Я гадала, що твій вид бився з людьми на Розколотих рівнинах протягом багатьох років.
— Я була вченою, о Стародавня. І не брала участі в битвах.
— Не давай їм повалити тебе на землю, — порадила Рабоніель. — Ти Владна, тому навіть у подобі посланниці сильніша за більшість людей, тож користайся з цього. І носи ніж, заради Адо.