Тараванджіан нажахався лише від думок про таке. Це було навіть гірше, ніж швидке і миттєве руйнування, яке він уявляв. Це буде жахливий кошмар рабства, крові та смерті. Проте одна думка потішила його. Та, яку розумний Тараванджіан відкинув би як сентиментальну.
«Ти очікував, що Далінар перейде на твій бік, — подумав Тараванджіан. — Ти хотів, щоб він захищав тебе. Ти зазнав невдачі. Зрештою, ти виявився не розумнішим за мене. Попри всі хвастощі, що можеш бачити майбутнє, ти не знаєш усього».
Тараванджіан одного разу бачив божі плани. Міг би він... міг би він зробити так, щоб усе повторилося?
Ні. Він не наважився на змову. Він не був розумним. Він... лише людина.
Проте... хто краще заступиться за людей повсюди? У момент запальної сміливості Тараванджіан потягнувся до кишені й дістав частину Діаграми, над якою працював. Він притис її до себе, ніби для втішання.
Одіозум проковтнув приманку. Він підійшов і вихопив її з пальців Тараванджіана.
— Що це таке? — запитав. — Ах... іще одна частина твоєї Діаграми, так? Відредагована, як я бачу. Ти вважаєш себе дуже розумним, так? — Ні, — хрипло прошепотів Тараванджіан. — Я нічого не знаю.
— І ти також визнаєш це, — сказав Одіозум, а потім витягнув руки з паперами перед собою і розірвав їх на шматки. Спалахнуло світло. — Це ніщо. Ти ніщо.
Тараванджіан закричав і схопив один з клаптиків, що тріпотів на льоту.
Одіозум махнув рукою. І вдруге Тараванджіан зміг поглянути на плани бога. Сотні тисяч клаптиків з написами, що ширяли в повітрі, наче на невидимому склі. Це було те, що Одіозум показав йому рік тому; він мав на меті вразити Тараванджіана своїм ретельним і масштабним плануванням. Але й Тараванджіан зумів спокусити його, показавши свій план, наче цінного жеребця.
От буря! Одіозума можна обдурити. І це зробив дурний Тараванджіан.
Тараванджіан озирнувся, намагаючись знайти чорну частину, яку вже бачив раніше. Так, ось вона — зіпсований текст, частина планів, яку зруйнував Ренарін Холін.
Наслідки тепер здавалися значними. Одіозум не міг побачити майбутнє Ренаріна. Ніхто не міг.
Шрам розширився. Тараванджіан швидко відвернувся, не бажаючи викликати гнів Одіозума. Але перед тим як відвести погляд, Тараванджіан побачив в чорному шрамі щось напівстерте.
Його власне ім’я. Чому? Що це означало?
«Я близький до Ренаріна, — зрозумів Тараванджіан. — У кожного, хто поруч з хлопцем, затьмарюється майбутнє. Можливо, саме тому Одіозум помилявся щодо Далінара».
Тараванджіан відчув приплив надії.
Одіозум не міг побачити його майбутнє просто зараз.
Тараванджіан схилив голову і закусив губу, замружився, сподіваючись, що сльози у кутках його очей Одіозум помилково прийме за сльози трепету або страху.
— Прекрасно, чи не так? — запитав Одіозум. — Мені було цікаво, чому вона дала тобі спробувати те, що ми можемо зробити. У певному роді ти єдиний, з ким я можу поговорити. Єдиний, хто розуміє, хоча й обмежено, тягар, який я несу.
«Сьогодні ти міг просто прийти й віддати мені наказ, а потім піти. — подумав Тараванджіан. — Замість цього ти говориш. Ти самотній. Ти хочеш повихвалятися. Ти... людина».
— Я сумуватиму за тобою, — сказав Одіозум. — Радий, що ти змусив мене пообіцяти зберегти життя людям Харбранта. Вони нагадуватимуть мені про тебе.
Якщо Одіозум міг бути самотнім, якщо він міг хвалитися, якщо його можна обдурити... то він може боятися. Може, Тараванджіан і дурний, але при цьому він розумів емоції.
Одіозум, зрозуміло, мав неймовірну силу. Він був богом, мав владу. А щодо розуму? Він мав людський розум. Чого боїться Одіозум? Він повинен боятися, чи не так? Тараванджіан розплющив очі й оглянув безліч текстів, що літали в повітрі. Багато з них були мовами, які він не міг прочитати, але Одіозум використовував гліфи для запису імен.
Тараванджіан шукав щільно списаний клаптик. Шукав рядки, що викликали жах — жах генія. Він знайшов їх і зрозумів не читаючи. Знайшов у згустку біля чорного шраму. Слова, написані літерами, що залазили одна на одну, кружляли довкола імені, яке поглинав шрам. Простого імені, що навіювало жах.
Сет. Убивця в білому.
Тараванджіан затремтів і відвернувся. Одіозум знову почав якусь пишну промову, але Тараванджіан не чув, що казало створіння.
Сет.
Меч.
Одіозум боявся меча.
От тільки... Сет зараз в Урітіру. Чому його ім’я поглинув шрам, який утілював Ренаріна? У цьому не було сенсу. Невже Тараванджіан щось хибно зрозумів?
Йому знадобилося до болю багато часу, щоб зрозуміти очевидну відповідь. Сет був тут, в армії, з Далінаром. Який, своєю чергою, біля Ренаріна. Мабуть, Далінар таємно привіз Сета.
— Ти не можеш собі уявити, як довго я планував це, — промовив Одіозум.
Світло знову спалахнуло в ньому, і його шкіра просвічувалася, наче тонкий папір. Він здавався... ні, не слабким: істота, яка може породжувати бурі та знищувати цілі народи, не може бути слабкою. Але вразливим.
Одіозум так сильно робив ставку на те, що Далінар був його захисником. Тепер усе стало хаосом. Бог хвалився своїми планами, але Тараванджіан не з чуток знав, що можна планувати, планувати й планувати, але якщо вибір однієї людини не відповідатиме твоїй волі, плани не матимуть значення. Тисяча хибних планів не корисніші за один хибний.
— Не засмучуйся, Тараванджіане, — сказав Одіозум. — Далінар не вб’є тебе відразу. Він прагнутиме все зрозуміти — такий у нього шлях. Бідолашний дурень. Старий Чорношип убив би тебе негайно, але ця жалюгідна пародія так не зможе. Він прагнутиме поговорити з тобою, перш ніж накаже стратити.
«Ти робиш те саме, — подумав Тараванджіан, і в його голові зародився небезпечний план. — Ти повинен був мене вбити».
А вголос промовив:
— Нехай буде так! Я досяг своєї мети.
— Так і буде, — сказав Одіозум. — Так і буде. Іди, мій сину. Виконай свою частину нашого договору й заслужи порятунок тих, кого любиш.
Золотий простір розтанув, і Тараванджіан опинився на підлозі свого буревоза. Він розтулив долоню і побачив там шматочок Діаграми. Але... інші частини зникли. Пропали, коли закінчилося видіння. Це приголомшило його, бо означало, що він справді побував в іншому місці. Що взяв із собою папери, але тільки цей шматочок залишився, коли він повернувся.
Він довго витріщався на уривок, потім змусив себе сісти. Йому знадобилася мить, щоб відновитися, перш ніж залізти в сумку. Він дістав дошку для телестилю, встановив її та поставив перо. Коли нарешті отримав відповідь, то написав два простих слова: «Зробіть це».
Йому доведеться пережити зраду, звичайно. Він повинен дотримуватися угоди, повинен захищати Харбрант. Це важливіше за всі інші змови чи плани. І будь-які інші подібні змови мають виконуватися так, щоб Одіозум або не знав, що він робить, або не міг діяти проти нього, знявши захист з Харбранта.
Солдатам Далінара знадобилося менш як п’ятнадцять хвилин, щоб прибути й увірватися в його фургон зі зброєю, вибивши двері. Так, вони чекали цієї зради. Одіозум вдало відвернув їх. Їм доведеться присвятити тижні несамовитій роботі, щоб переконатися, що веденські армії не отримали занадто великої переваги — і Далінар буде зайнятий тут, відбиваючись від солдатів Тараванджіана.
Тараванджіан застогнав, коли солдати схопили його телестиль, і писарка, що супроводжувала їх, прочитала два слова, які він передав.
Вони йому не нашкодили. Мабуть, Одіозум мав рацію. Тараванджіан, напевно, буде страчений за кілька тижнів. Коли вони зв’язали його й заткнули рот, він виявив, що його біль і втома навіть зменшилися. Було боляче, так, але він міг трохи постраждати від болю. Бо знав дещо важливе. Непримітний, підступний секрет, такий же небезпечний, як і Діаграма.
Тараванджіан вирішив не здаватися.