Краєвид був темний, хоч удалині він розрізнив якісь стрімчаки. Каладін пішов по воді, здивований тим, що не побачив навколо жодного спрена навіть спренів дощу. Йому здалося, що на вершині пагорба спалахнуло світло, тож почав підійматися по схилу, обережно, щоб не втратити рівноваги на слизькому камінні. У глибині душі дивувався, як міг узагалі щось бачити. Застиглі зубчасті блискавки не випромінювали багато світла. Хіба він не бував у такому місці? З усюдисущим світлом, але чорним небом?
Чоловік зупинився й подивився вгору, а дощ омивав його обличчя. Усе тут було... якимось неправильним. Усе несправжнє... хіба не так?
Рух.
Каладін обернувся. З пагорба, виринувши з темряви, назустріч йому рухалася невисока постать. Здавалося, вона повністю складалася з клубів сірої імли, рис обличчя не було видно, проте у руках він помітив спис. Каладін швидким поворотом руки схопився за ворожу зброю, потім вивернув спис і штовхнув незнайомця назад класичним рухом для обеззброєння.
Примарний нападник виявився не надто досвідченим, і Каладін легко вихопив його зброю. Інстинкт узяв гору — він повернув спис і встромив його в шию незнайомця. Коли невисока постать упала, раптом наче з нічого виникли ще двоє нападників, обидва зі списами.
Каладін заблокував один удар і розрахованим поштовхом відкинув супротивника, а потім розвернувся й повалив другого розмашистим ударом по ногах. Швидким ударом у шию заколов нападника, а потім легко встромив спис у живіт іншого ворога, коли той підвівся. Кров потекла з держака списа на пальці Каладіна.
Він висмикнув спис, і димна фігура впала. Чоловік почувався задоволеним, тримаючи в руках зброю. Тепер він зможе битися без турбот. І ніщо не обтяжувало його, крім дощової води на формі. Колись воювати було просто. До того як...
До того як...
Туман вихрами здіймався з упалих фігур, і Каладін побачив, що заколов списом трьох юнаків-гінців у формі кольорів Амарама. Три трупи, а серед них — його брат.
— Ні! — закричав Каладін різким, сповненим ненависті голосом. — Як ти смієш показувати мені таке? Усе не так сталося! Я був там!
Він відвернувся від трупів і підняв очі до неба:
— Я його не вбивав! Я просто підвів його. Я... я просто...
Він, спотикаючись, відсахнувся від мертвих хлопців, впустив спис і схопився руками за голову. Намацав шрами на лобі. Вони здавалися глибшими — немов прірви, що розрізали його череп.
«Шаш». Небезпечний.
Грім прогуркотів над головою, і він пошкандибав униз по схилу, не в змозі викинути з голови образ мертвого Тіена, що стікає кров’ю на схилі пагорба. Що за жахливе видіння?
— Ти врятував нас, щоб ми могли померти, — почувся голос із темряви.
Каладін упізнав цей голос. Він крутнувся, хлюпнувши дощовою водою під ногами, намагаючись відшукати джерело звуку. Він опинився на Розколотих рівнинах. У потоках дощу помітив обриси людей. Силуети, зіткані з крапель, але чомусь порожні.
Фігури почали атакувати одна одну, і він почув грім війни. Крики солдатів, брязкіт зброї, тупіт чоботів по каменях. Звуки оточили його, збивали з пантелику, аж поки він умить не опинився серед масштабної битви, і обриси стали реальними. Люди в синьому билися проти інших у синьому.
— Припиніть битися! — закричав до них Каладін. — Ви ж убиваєте своїх! Вони всі — наші солдати!
Вони немов не чули його. Замість дощової води під його ногами текла кров, бризки та потоки зливалися, а списники нетерпляче перелазили через тіла полеглих, щоб продовжити вбивати один одного. Каладін схопив одного списника й відштовхнув його від іншого, потім схопив третього й потягнув назад — і виявив, що то Лопен.
— Лопене! — гукнув Каладін. — Послухай мене! Припиніть битися! Лопен вишкірив зуби в жахливій посмішці, потім відштовхнув Каладіна вбік і кинувся на ще одного солдата — Скелю. Той перечепився через труп, і Лопен убив його списом у живіт, але потім Тефт убив Лопена ззаду. Бісіґ заколов Тефта, а хто вбив Бісіга, Каладін не побачив. Був надто нажаханий.
Сиґзіл із дірою в боці упав неподалік, і Каладін упіймав його.
— Чому? — спитав Сиґзіл, і кров стікала з його губ. — Чому ти не дав нам поспати?
— Це все несправжнє. Це не може бути справжнім.
— Ти мав дати нам померти на Розколотих рівнинах.
— Я хотів захистити вас! — заволав Каладін. — Я мав захистити вас!
— Ти нас прокляв...
Каладін кинув присмертне тіло й пошкандибав геть. Він нахилив затуманену голову, а потім почав тікати. Підсвідомо розумів, що цей жах несправжній, але все одно чув крики. Вони звинувачували його: «Чому ти зробив це, Каладіне? Чому ти вбив нас?».
Каладін затулив вуха руками, так бажаючи втекти від різанини, що ледь не звалився прямо в прірву. Відсахнувся, захитавшись на краю. Спіткнувся, потім глянув ліворуч. Військові табори були там, на невисокому схилі.
Він бував тут. Пам’ятав це місце, цю бурю, дрібний дощ. Цю прірву. Тут він ледь не загинув.
— Ти врятував нас, — промовив голос, — щоб ми могли страждати.
Моаш. Він стояв на краю прірви біля Каладіна. Обернувся, і Каладін побачив його очі — чорні ями.
— Люди гадають, що ти був милосердним до нас. Але ми обоє знаємо правду, чи не так? Ти зробив це заради себе. Не заради нас. Якби ти був справді милосердним, то подарував би нам легку смерть.
— Ні, — відказав Каладін. — Ні!
— Порожнеча чекає, Келе. Пустота. Вона дозволяє робити будь-що, навіть убити короля, не шкодуючи про це. Один крок. Тобі більше ніколи не доведеться відчувати біль.
Моаш ступив крок і зірвався у прірву. Каладін упав навколішки на краю, а дощ усе лив навколо. Він із жахом дивився вниз.
А потім почав прокидатися в якомусь холодному місці. Відразу ж сотня болючих спазмів прокотилися його суглобами і м’язами, і кожен вимагав уваги, немов вередлива дитина. Він застогнав і розплющив очі, але навколо була лише темрява.
«Я у вежі, — Каладін пригадав події минулого дня. — Буря забирай. Усе контролюється Сплавленими. Я ледве вирвався».
Кошмари, здавалося, погіршувалися. Або вони завжди були такими жахливими, просто він цього не пам’ятав. Каладін лежав, глибоко дихаючи, увесь спітнілий, наче від напруги, і згадував, як помирали його друзі. Згадував, як Моаш ступив у темряву й зник.
Сон має освіжати, але Каладін почувався більш утомленим, ніж тоді, коли засинав. Він застогнав і притулився спиною до стіни, насилу сідаючи. Потім його раптом охопила паніка. Пригнічений, він, напевно, підсвідомо гадав, що знайде Тефта мертвим на підлозі.
Каладін зітхнув із полегшенням, коли побачив свого друга, який лежав поруч і все ще дихав. На жаль, Тефт обмочився — він швидко зневодниться, якщо Каладін нічого не зробить, і, напевно, з’являться спрени гниття, якщо лікар не обмиє його і не підкладе судно.
Буря! Тягар того, що зробив Каладін, навис над ним, майже такий же гнітючий, як і тягар самої вежі. Він сам, загублений у темряві, без Буресвітла та питва — не кажучи вже про належну зброю. Йому потрібно подбати не лише про себе, а й про непритомного.
Про що він думав? Не вірив тому кошмару, проте не міг повністю придушити його відлуння. Чому? Чому він не зміг просто прийняти все? Чому продовжував битися? Чи справді це було заради них?
Чи лише тому, що він егоїст? Тому, що сам не міг здатися й визнати поразку?
— Сил! — гукнув він у темряві. Вона не відповіла, і він знову покликав тремтячим голосом: — Сил, де ти?
Жодної відповіді. Він обмацав довкола і зрозумів, що й гадки не має, як вибратися. Він поховав себе й Тефта тут, у цій надто густій темряві. Щоб удвох, на самоті, повільно померти...
Аж тут виник вогник світла, немов голівка шпильки. Каладін зрадів, побачивши Сил, що з’явилася в кімнатці. Вона не могла проходити крізь стіни — спрени Променистих мали достатньо велику густину у Царстві матерії, тож їм перешкоджала більшість матеріалів. Натомість, мабуть, пролетіла через якийсь отвір високо в стіні.