— Як вони можуть жити в тих прірвах? — запитала одна з жінок. — Що вони їдять?
Ця група виявилася похмурішою та швидшою, і всі повернулися до свого обіду. Вони прагнули закінчити трапезу й піти, але жоден із них не сказав цього й не наспівував у Ритмі тривоги.
З них усіх лише король здавався незворушним. Поки інші займалися своїми справами, він продовжував вивчати ніж Ешонай, який так і не повернув їй.
— Ви справді зберігали їх тисячі років? — запитав він.
— Ні, — зізналася вона. — Ми їх знайшли. Не мої батьки. Батьки їхніх батьків. Серед руїн.
— Кажеш, руїни? — він різко підвів очі. — Які руїни? Ті міста, про які згадував інший провідник?
Ешонай тихо вилаяла Клейда за те, що розповів їм про десять міст. Вирішивши не пояснювати, що мала на увазі руїни в центрі Рівнин, вона налаштувалася на Ритм тривоги. Король так оглядав її, що вона мимоволі відчула себе неправильно намальованою малою.
— Мій народ будував міста, — сказала вона. — Давні предки мого народу.
— Ти ж не маєш на увазі... — промовив він. — Дуже цікаво. Ви пам’ятаєте ті дні? У вас є записи про них?
— У нас є пісні, — пояснила вона. — Багато пісень. Важливих. У них розповідається про подоби, які ми носили. Про війни, в яких билися. Як ми залишили... не знаю цього слова... тих старих. Що нами правили. Коли билися Нешуа Кадал зі спренами-товаришами, і були... були речі... які вони могли робити...
— Променисті? — спитав король, і його голос ставав м’якшим. — У твого народу є перекази про Променистих лицарів?
— Так, можливо? Я поки не знаю слів. Що позначають це.
— Цікаво, дуже цікаво.
Як вона й очікувала, незабаром після трапези люди вирішили повернутися до лісу. Вони злякалися — всі, окрім короля. Він постійно розпитував про пісні. Вона явно помилилася, коли припустила, що його не надто цікавлять слухачі.
Бо з того моменту він здавався дуже, дуже зацікавленим. Він наказав своїм ученим розпитати їх про пісні, перекази та про те, чи знають вони про ще якісь руїни. Коли через кілька днів люди нарешті вирушили на свої землі, король Ґавілар подарував народу Ешонай кілька ящиків сучасної зброї, виготовленої з високоякісної сталі. Не заміна стародавній зброї, але не у всіх слухачів вона була. Жодна родина не мала достатньої кількості зброї, щоб спорядити всіх своїх воїнів.
Усе, що хотів Ґавілар на заміну, — це обіцянка, що коли він повернеться найближчим часом, то хоче знайти народ Ешонай в одному з міст на краю Рівнин. Тоді, за його словами, він сподівався особисто послухати охоронників пісень.
49
Сутність відкриття
Боюся, що в цьому збудженому стані я не зможу зосередитися на важливому.
Навані взялася за роботу й організовувала своїх учених під ретельним наглядом великої кількості охоронців-співунів.
Ситуація поставила Навані перед делікатною проблемою. Вона не хотіла видавати більше, ніж критично необхідно. Але якщо їй не вдасться продемонструвати успіхи, Рабоніель зрештою це помітить і якось відреагує.
Та поки що Навані доручила вченим зайнятися не надто корисною роботою. Співуни замкнули її людей в одній із двох бібліотечних кімнат, тож Навані веліла підопічним і молодшим подвижникам почати прибирання приміщення. Вони збирали старі проекти та коробки із записами, а потім виносили їх і складали в коридорі. Їм потрібно було звільнити простір.
А більш досвідченим ученим Навані доручила зробити ревізію: повернутися до проектів і або перевірити розрахунки, або виконати нові креслення. Подвижники принесли свіжі облікові журнали, щоб переглянути цифри, а Рушу розгорнула великі креслення й доручила кільком молодим жінкам виміряти кожну лінію. На це знадобиться кілька днів, а можливо, і більше — і це також було цілком природно. Навані часто наказувала робити перерахунки після перерви. Це відновлювало у вчених здатність до правильного мислення, й іноді вони знаходили припустимі помилки.
Незабаром вона отримала впорядковану кімнату, сповнену заспокійливих звуків. Шелестіли папери, скрипіли пера, люди тихо розмовляли. Довкола не літали спрени творення чи логіки, які часто супроводжували захопливу роботу. Залишалося сподіватися, що співуни, які наглядали за кімнатою, не помітять нічого дивного.
Ці співуни завжди плуталися під ногами, тримаючись досить близько, щоб підслуховувати те, що Навані говорила своїм людям. Вона звикла до вільного робочого простору, даючи працівникам достатньо свободи для творчості, але й досить наполегливо спрямовувала їх, щоб інновації створювалися в правильному напрямку. Усі ці охоронці нівелювали її зусилля, і Навані помітила, як її вчені постійно підіймають голови від роботи й зиркають на якогось озброєного нелюда, що стоїть поруч.
Принаймні більшість із них були звичайними солдатами. Лише одна Сплавлена, окрім Рабоніель, залишилася біля вчених, і вона була не з тих страхітливих, хто вміє зливатися з каменями. Ні, це була Сплавлена такого ж типу, як і Рабоніель: висока, з пучком волосся на маківці та видовженим обличчям, вкритим біло-червоними мармуровими візерунками. Вона сиділа на підлозі, стежачи за ними осклілими очима.
Під час ранкової роботи Навані таємно спостерігала за цією Сплавленою. Їй казали, що багато Сплавлених несповна розуму, і ця, схоже, належала до таких. Вона часто дивилася в нікуди, а потім хихотіла сама до себе. Мотала головою з боку в бік. Навіщо Рабоніель залишила її тут, щоб спостерігати за ними? Чи, можливо, розсудливих Сплавлених лишилося так мало, що іншого вибору не було?
Навані прихилилася до стіни, торкнувшись долоня ми каменю — там, де вздовж однієї лінії шарів майже непомітно проходила гранатова жилка, — і вдала, що спостерігає, як кілька молодих жінок виносять коробки з паперами в коридор.
«Ти не розмовляла зі мною минулої ночі», — промовив Родич.
— За мною стежили, — пошепки відповіла Навані. — Вони не дозволили мені залишитися в моїх покоях, а відвели до меншої кімнати. Нам доведеться спілкуватися тут. Ти почуєш мене, якщо я говоритиму дуже тихо, як зараз?
«Так».
— Ти бачиш, що робить Рабоніель?
«Вона наказала кільком робітникам поставити стіл біля щита і перевіряє його, щоб з’ясувати, чи зможе пройти крізь нього».
— А вона може?
«Не знаю. Щит активувався вперше. Але вона, здається, не усвідомлює, що це ти запустила його. Вона пояснила кільком іншим, що, мабуть, сама активувала якийсь невідомий запобіжник, залишений стародавніми Променистими. Вона думає, що я, напевно, померло через стільки часу, оскільки вежа не працює».
— Цікаво, промовила Навані. — А чому вона так думає?
«Опівнічна Мати сказала їй це. Та Розстворена, яка спотворювала мене стільки років, аж доки її не злякали ваші Променисті. Весь цей час я ховалося від неї, ніколи не чинило спротиву, тому вона й думає, що я померло».
— Весь цей час? — спитала Навані. — Як довго?
«Століття».
— Хіба це не було складно?
«Ні, а повинно? Століття для мене нічого не значать. Я не старію».
— Інші спрени поводяться так, ніби час має значення.
«Спрени Променистих так. Вони діють напоказ, прикидаючись чоловіками чи жінками, вичоловіченими чи вижіноченими, хоча не є ні тими, ні іншими. Вони думають як люди, тому що хочуть бути як люди. Я не прикидаюся. Я не людина. Мені не потрібно дбати про час. Не потрібно мати такий вигляд, як у тебе. Мені не потрібно благати про твою увагу».
Навані підняла брову, згадавши, що Родичу таки довелося благати її про допомогу. Вона притримала язика. Як найкраще використати цю перевагу? Яким є шлях до свободи? Навані подобалося думати, що вона може бачити закономірності, може створити порядок із хаосу. З цієї халепи є вихід. Вона має в це повірити.