— Не зиркай так на мене, дядьку, — тихо попросила Ясна. — Я мала дати цей урок. Рутар був рупором багатьох інших невдоволених буркотунів.
— Я гадав, що ти, як ніхто інший, віддаєш перевагу урокам без меча.
— Я б воліла, щоб було так, — відказала вона. — Але не можна приборкати дикого сокирогончака добрими словами. Потрібне сире м’ясо.
Вона подивилася на все ще приголомшених людей у шатрі. Усі вони навмисне трималися якомога далі від Рутара. Далінар зустрівся поглядом із Фіском, а потім знову кивнув. Оточення можна послабити. Найближчі союзники Рутара були непостійними й сприймали його програш як хворобу, якої слід уникати. Ясна вже заручилася лояльністю тих, хто міг бути небезпечним, — його родини та військових радників.
— Ти повинна знати, — зауважив Далінар, — що я вважаю весь цей досвід огидним. І не тільки тому, що ти не попередила мене про те, що має статися.
— Тому я тебе і не попередила, — відповіла Ясна. — Ось. Це може тебе заспокоїти.
Вона постукала по папірцю, який поклала на стіл із мапою, а Норка узяв його й почав читати з великим інтересом. Здавалося, наче він не розважався так роками.
— Проект нового закону, — сказав невисокий чоловік. — Заборона суду на мечах. Як нецікаво.
Ясна вирвала листок з його пальців:
— Сьогодні я використаю власний невдалий досвід як приклад того, чому ця традиція жахлива. Кров Рутара буде останньою, пролитою з подібної причини. І коли ми закінчимо цю епоху варварства, кожен слуга знатиме, що перша королева Алеткару — це жінка, яка не боїться робити те, що потрібно. Сама.
Вона була рішучою, тож Далінар угамував свій гнів, а потім повернувся, щоб піти. Він частково розумів її рішення, і, напевно, воно було ефективним. Але водночас це показало, що Ясна Холін — геніальна й рішуча при цьому не була досконалою. Щось у ній хвилювало навіть бездушного солдата, який таївся глибоко в ньому.
Коли він відійшов, Ренарін поспішив слідом.
— Вибач, прошепотів юнак. — Я не знав, що вона тобі не сказала.
— Усе гаразд, синку, — заспокоїв його Далінар. — Я підозрюю, що і без тебе вона все одно б виконала цей план, а потім залишила б його стікати кров’ю на долівці.
Ренарін похнюпив голову:
— Батьку. У мене... був напад.
Далінар зупинився:
— Щось термінове?
— Ні.
— Я можу поговорити з тобою пізніше сьогодні чи, можливо, завтра? — запитав Далінар. — Зараз хочу допомогти стримати наслідки цього вибрику.
Ренарін швидко кивнув і вислизнув із шатра. Рутар підвівся на ноги, тримаючись за шию, а його викличне жовте вбрання тепер було зіпсоване. Він озирнувся довкола, немов шукаючи допомоги, але його колишні друзі й слуги тихо вислизали, залишилися лише солдати й королева, яка стояла до нього спиною. Немов Рутар більше не вартував уваги.
Дотепник стояв у своєму чорному як смола костюмі, спершись однією рукою на стіл з мапами й схилившись під майже неможливим кутом. Далінар часто бачив Дотепника з вищиром на обличчі, але не тепер. Сьогодні той мав холодний, беземоційний вигляд. Його очі здавалися глибокими порожнечами, і їхній колір не можна було розрізнити у тьмяному світлі.
«Вони вправно маніпулювали Рутаром, — подумав Далінар. — Змусили його зробити всі неправильні кроки. А чи зможу... я провернути щось таке з Одіозумом?» Чи можна якось розгнівити бога, змусивши його прийняти нерозважну угоду?
Але як можна залякати таку могутню істоту, як Одіозум? Чого, заради Рошару, бог міг так боятися чи що ненавидіти? Йому доведеться обговорити це питання з Ясною та Дотепником. Хоча... не сьогодні.
На сьогодні з нього досить їхніх махінацій.
51
Співати безнадійні пісні
Ця пісня — цей тон, цей ритм — звучить так знайомо, але чому саме, я не можу пояснити чи виразити.
— Тільки вижіночені з твоїх підопічних читають? — запитала Рабоніель у Ритмі жаги, коли вони стояли в коридорі біля кімнати з кристалічною колоною. — Я була кращої думки про тебе як наставницю, Венлі, враховуючи, наскільки ти здібна в інших сферах. Твої підопічні не повинні дотримуватися дурних людських звичаїв.
Співуни-підопічні Венлі — ті, кого ретельно вербували в Холінарі протягом останнього року, — прибули до Урітіру рано-вранці через Присяжну браму. Рабоніель негайно поставила їх до роботи. Вижіночені неподалік перебирали коробки з записами та обладнанням, які людська королева винесла в коридор. Молоді людські писарки допомагали їм, переставляючи коробки, створюючи загальне відчуття хаосу.
Працівники Венлі за наказом Рабоніель робили все можливе, щоб розібратися в цьому всьому — перечитати безліч паперів із записами, щоб спробувати знайти щось важливе, що приверне увагу Рабоніель. Незабаром вони мали набути наукової подоби, яка більше годиться для такого, але завдання все ще лишалося важким. Венлі наказала їм робити все можливе.
Сьогодні Рабоніель стояла спиною до синього щита, спостерігаючи за безладом у коридорі та наспівуючи собі під ніс.
Венлі наспівала в Ритмі байдужості:
— Стародавня, мої працівники вправні, але за своєю культурою вони алеті. Представники мого народу, слухачі, із задоволенням навчили б їх кращого способу, але слухачі були захоплені Одіозумом як мудрецем.
— Ти ставиш під сумнів волю Одіозума, Венлі? — спитала Рабоніель у Ритмі жаги.
— Мене вчили, що Пристрасть почесна, о Стародавня, — відповіла Венлі. — А дивуватися й питати — це і є Пристрасть.
— Справді. Проте серед Сплавлених є багато таких, хто вважає, що такі Пристрасті треба заборонити для всіх, окрім них самих. У цьому Одіозум може виявитися неймовірно схожим на одного з нас. Або, можливо, це ми схожі на нього, — вона кивнула в бік безладу, який утворили людські писарки й персонал Венлі, працюючи майже безперервно, як зграйка крем’ячків, що бенкетують після дощу. — Що ти думаєш про це?
— Як на мене, людська королева, здається, намагається влаштувати безлад.
— Вона прагне тягнути час, але щоб це не скидалося на цілеспрямоване втручання, — сказала Рабоніель у Ритмі насмішки, хоча здавалася радше задоволеною, ніж розлюченою. — Вона скаржиться, що їй не вистачає місця, і постійно переставляє ці коробки, щоб виграти час. Крім того, я підозрюю, вона намагається вибратися за межі кімнати, навіть якщо лише в цей коридор, щоб мати більше можливостей поставити своїх людей там, де вони зможуть підслухати наші розмови. Здається, вона отримує більше інформації, ніж я очікувала — деякі з її людей можуть говорити моєю мовою.
— У це складно повірити, Повелителько Бажань. З того, що мені вдалося зрозуміти, вони лише рік тому нарешті зрозуміли, як читати зорепісенну мову.
— Так, цікаво, — сказала Рабоніель, усміхаючись, у Ритмі жаги. — Скажи мені, Венлі. Чому ти служиш так завзято, знаючи, що Одіозум зробив із твоїм народом?
Тембр стривожено запульсувала, але Венлі вже підготувала відповідь:
— Я знала, що тільки найкращі з нас заслужать його прихильність і винагороду. Більшість просто не були гідні цього.
Рабоніель тихенько заспівала, а потім кивнула. Вона повернулася до своєї роботи, вивчаючи щит навколо колони.
— Я чекаю звітів про зачистку Переслідувачем верхніх поверхів першого ярусу. А також новин про його пошуки Променистих.
— Я негайно піду й запитаю, о Стародавня, — сказала Венлі, відступаючи.
— Венлі, — окликнула Рабоніель. — Багато смертних у минулому прагнули піднесення, щоб стати одним зі Сплавлених. Ти повинна знати, що після нашого першого піднесення він більше ніколи не обдаровував смертних так щедро.
— Я... Дякую, о Стародавня.
Вона заспівала в Ритмі нагороди й пішла, пробираючись крізь сильно захаращений коридор. Усередині неї запульсувала Тембр у Ритмі веселощів. Вона знала, що Венлі не прагне стати Сплавленою.