— Не поспішай хвалити мене, — прошепотіла Венлі до спренки. — Ту, ким я була не так давно, захопила б можливість стати безсмертною.
Тембр запульсувала, здавалося, скептично. Але в ті часи вона не знала Венлі — а Венлі не знала її.
Коли Венлі дійшла до кінця коридору, до неї приєднався Дул, високий буревісник, який входив до групи співунів, наближених до Венлі. Тих, кому вона обіцяла протягом останнього року, що допоможе втекти від Сплавлених.
Сьогодні Дул носив посередницьку подобу з відкритим обличчям і гладким красивим панциром. У нього був переважно червоний малюнок шкіри з крихітними плямками чорного, які нагадували підводні скелі в глибокому червоному морі. Він пішов разом із Венлі до приміщення зі сходами. Наскільки вона знала, ця велика відкрита кімната у формі циліндра була єдиним проходом до підвалу. Вони піднялися сходами, які обвивали стіну ззовні, проминули нашвидкуруч відбудовані сходи, аж поки не опинились достатньо далеко від інших, щоб ніхто не міг їх підслухати.
Вона швидко перевірила Гадесмар. Це місце було дивним, сяйнисте світло охоплювало там усе, але завдяки йому вона могла визначити, що жоден спрен спустошення не спостерігав за ними. Тут, усамітнена на сходах, вона почувалася відносно безпечно, щоб поговорити.
— Доповідай, — прошепотіла.
— Як ти й сподівалася, — відповів він, ідучи, — ми змогли організувати відкладання припасів із Холінара для нас. Алава і Рон таємно виготовляють пакунки з припасами, які буде легко прихопити й забрати, коли вони нам знадобляться.
— Чудово, — зраділа Венлі.
— Не знаю, як ми непомітно втечемо. У цьому місці всі напружені, у них є охоронці, які уважно стежать за розвідниками алеті.
— Щось має статися, Дуле, — сказала Венлі в Ритмі рішучості. — Люди спробують повстати, або вежу атакують, або, можливо, та полонена королева знайде спосіб повернути фабріали проти Сплавлених. Коли це станеться і що б це не було, ми матимемо нагоду тікати. Мене вели сюди через гори, і я запам’ятала маршрут. Можемо пробратися через ті долини, ховаючись від Небесних під кронами дерев. У цій глушині має бути якесь віддалене місце, де кілька десятків співунів можуть сховатися від світу.
Дул зупинився на сходах, наспівуючи в Ритмі надії. Здавалося, що в нього на очі ледь не навернулися сльози.
— З тобою все гаразд? — запитала Венлі, зупиняючись поряд.
Він замугикав трохи голосніше:
— За стільки часу я відчуваю цей смак, Венлі. Втеча. Вихід.
— Будь обережний, — застерегла вона. — Знадобиться якась хитрість, щоб переконати всіх, наче ми загинули, щоб нас не шукали. І слід бути дуже обережними, щоб не викликати підозр завчасно.
— Зрозумів, — сказав він, а потім заспівав у Ритмі напруги. — У нас виникла проблема з Шумін, новобранкою.
Венлі заспівала в Ритмі осуду.
— Вона намагалася завербувати інших, — пояснив Дул. — Натякала, буцімто знає когось, хто планує підняти повстання проти Сплавлених. Венлі заспівала в Ритмі глузування. Зазвичай вона не використовувала ритми Одіозума в розмовах зі своїми друзями, але цей надто добре пасував до ситуації.
Дул зітхнув по-людському:
— Та сама стара проблема, Венлі. Люди, які бажають нас слухати, справді трохи ненадійні — якби вони були дійсно здібними чи розумними, то не наважилися б приховувати секрети від Сплавлених.
— То що це свідчить про тебе й мене? — запитала Венлі.
— Я впевнений, що саме це й малося на увазі, — відповів Дул з усмішкою, в Ритмі веселощів.
— Ізолюй Шумін. Ми не наважимося повернути її до Холінара без нагляду, але подивися, чи можна доручити їй виконати якусь брудну роботу, де вона не матиме часу на спілкування з іншими. І нагадай ще раз, що вона не повинна нікого вербувати.
— Зрозуміло, — тихо відповів він у Ритмі втіхи та глянув угору, уздовж широких звивистих сходів. — Я чув, що люди ледь не перемогли тут, на цих сходах. Жодних Променистих, проте вони протистояли Сплавленим і Владним.
— Недовго, — сказала Венлі. — Але... так, це було видовище. Я майже хотіла, щоб вони перемогли.
— Може, є якийсь підхід до них, Венлі? — запитав він у Ритмі благання. — Піти до них, допомогти їм і отримати допомогу у відповідь?
— Ти знаєш про людей набагато більше, ніж я, — відповіла Венлі. — Що каже твоя інтуїція?
Він відвів погляд:
— Вони не сприймають нас як людей. Раніше вони не дозволяли мені з Мазіш одружитися. У той єдиний раз, коли я звернувся до господаря, це було прохання — єдине слово, промовлене з усією пристрастю, яку я тільки зміг вкласти. А він розсердився, що я посмів з ним заговорити. Одне бурекляте слово...
Він привабив спрена гніву, і той, немов іскриста блискавка, поповз сходинками вниз. Тембр понуро запульсувала. До її виду ставилися так само. І все ж Венлі виявила, що думає про битву на цих сходах. Вони були хоробрими, ці люди. Хоча, очевидно, слід бути обережними, щоб не дозволити їм отримати надто велику владу над співунами.
— Коли повернешся до інших, — сказала Венлі, продовжуючи підійматися сходами, — включи кількох наших до груп, які доглядають за непритомними Променистими лицарями. Нам варто спостерігати за ними про всяк випадок.
Спочатку Венлі сподівалася, що вони зможуть навчити її своїх здібностей, але тепер це здавалося неможливим. Вона все ще не знала, чи зможе використати тут свої сили так, щоб її не викрили, і намагалася придумати спосіб знайти відповідь на це питання.
— Зрозумів, ваша світлосте, — Дул кивнув їй, коли вони піднялися до верху сходів, а потім розійшлися.
Венлі заспівала в Ритмі туги. Вона сподівалася, що не змушує Дула співати безнадійні пісні. Хоча говорила в Ритмі впевненості, проте не знала, чи буде в них шанс утекти найближчими тижнями. І що більше часу проводила з Рабоніель, то більше хвилювалася. Ця Сплавлена бачила те, чого не повинна була бачити, пронизуючи всі плани своїм гострим поглядом.
Кожен день, прожитий спільниками Венлі таємно, ставав для них ще однією можливістю бути викритими — їх могли тихо схопити вночі й стратити або змусити віддати свої тіла для душ Сплавлених. Їм було потрібно те, що вона обіцяла: жити самостійно, як окремий народ. Чи справді вона зможе це забезпечити? Венлі, яка ніколи в житті нічого не торкалася, не викликаючи при цьому бурі. Один народ вона вже знищила.
Тембр пульсувала втішними ідеями, поки Венлі пробиралася коридорами.
— Я б хотіла повірити, Тембр, — тихо сказала вона. — Мені б дуже цього хотілося. Але ти не знаєш, чого очікувати, перебуваючи зі мною. Ти не розумієш.
Тембр допитливо запульсувала. Вона хотіла це знати. Венлі довго мовчала про найскладніші моменти свого минулого.
Однак час відкритися давно настав.
— Найгірше почалося, — прошепотіла Венлі, — коли люди відвідали нас удруге...
52
Шлях до порятунку
ВІСІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ
— На спритну подобу... — сказала Джакслім. — Боги... Боги...
Венлі завмерла. Підняла погляд зі свого місця біля стіни. Вона писала на аркуші паперу — подарунку людей, для гри з буквами й ритмами. Венлі намагалася зобразити звуки можливою письмовою мовою, подібною до тієї, якою користувалися люди.
Її мати стояла біля вікна, читаючи щоденні вірші. Ті самі заспокійливі пісні, що співалися тим самим прекрасним голосом, який супроводжував Венлі все її життя. То був фундамент, на якому вона побудувала своє життя.
— На спритну подобу... — ще раз почала Джакслім, але знову запнулася.
— На спритну подобу боги не скупляться, — підказала Венлі. — Як їм кинули виклик, то вони взяли гору...
Але мати не продовжила співати. Вона мовчки дивилася у вікно, навіть не наспівуючи. Уже вдруге за тиждень вона повністю забула цілу строфу. Венлі встала, відклала роботу і взяла матір за руку. Вона налаштувалася на Ритм похвали, але не знала, що сказати.