— І ви справді хочете битися з ним, Стародавня? — запитала Венлі. — Ви саме тому хочете його знайти? Щоб убити?
— Чому ти це питаєш? — запитала Лешві у Ритмі жаги.
Венлі дозволила б залишити питання без відповіді, почуваючись по-дурному. Але Тембр запульсувала, підштовхуючи її.
— Ви, здається, поважаєте його, — сказала Венлі.
Лешві тихенько замугикала, але Венлі не вловила ритму. Якийсь дивний. Її сили зазвичай дозволяли їй розуміти все, що сказала чи на що натякала володарка. Хоча в цьому ритмі було щось знайоме.
— Рідко можна знайти людину, яка вміє битися в небі достатньо добре, щоб стати для мене викликом, — сказала Лешві. — І його спренка... Я чула, що вона стародавня... Неважливо. Більше не запитуй мене про це.
Тембр пульсувала, вказуючи на те, що Венлі має сказати своїй володарці. Про них. Про Променисту.
Дурість. Венлі негайно відкинула цю ідею. Лешві вб’є її.
— Ще є щось? — спитала Лешві в Ритмі наказу.
— Сім’ю Буреблагословенного утримують як заручників солдати Переслідувача, — відповіла Венлі. — Вони на шостому поверсі, в клініці біля периметра, біля головного коридору. Переслідувач планує їх допитати, і я боюся, що все буде небезпечно. Багато з його вояк розгнівані тим, що їм заборонили вбивати під час вторгнення. Вони... такі запальні.
— Ти маєш на увазі — жорстокі й кровожерливі.
— Так, Стародавня. Сім’я... сім’я Вітробігуна стала б для нас чудовою знахідкою, володарко. Якщо ви хочете знайти його раніше, ніж Переслідувач, то, можливо, утримання його сім’ї дасть нам перевагу.
Лешві замугикала в Ритмі задумливості:
— Ти милосердна, Венлі. Не розкривай цю Пристрасть іншим. Зачекай тут.
Лешві відштовхнулася й полетіла вниз, потім описала петлю й граційно повернула в освітлений центральний коридор на шостому поверсі. Венлі чекала, а Тембр пульсувала від занепокоєння.
Лешві знадобилася добра година, щоб нарешті повернутися. Вона злетіла з боку великого базару на першому поверсі.
— Що ви зробили? — запитала Венлі.
— Взяла під опіку сім’ю Вітробігуна. Моє становище дає мені владу над Переслідувачем.
— Ви ж не нашкодили їм, правда? — запитала Венлі в Ритмі благання. Лешві витріщилася на неї, і лише за мить Венлі зрозуміла, що помилилася й використала один зі старих ритмів. Благання було одним із ритмів Рошару, а не Одіозума.
— Не нашкодила, — відповіла Лешві. — І тепер, коли я зробила хід — і таким чином виявила свої наміри, — Переслідувач не посміє заподіяти їм шкоди. Принаймні якщо у вежі не зміниться структура влади. Я помістила сім’ю в безпечне місце і наказала їм не потикатися. Вони можуть нам знадобитися, як ти й казала.
Венлі заспівала в Ритмі прислужництва.
— Знайди місце, де ми зможемо спостерігати за ними, а потім надішли мені записку. Я подумаю, чи є спосіб використати їх, щоб знайти Буреблагословенного, а поки поширю чутки, що позбулася їх. Навіть якщо Переслідувач дізнається правду, вони повинні бути в безпеці на певний час. Проте я знову попереджаю: ти не повинна демонструвати іншим своє співчуття до людей. Це буде неправильно витлумачено, особливо враховуючи те, що ти — дитина зрадників.
— Так, Стародавня.
— Іди. Я вважаю те, що зробила сьогодні, люб’язністю для тебе. Не забувай цього.
Венлі заспівала в Ритмі прислужництва і швидко пішла. Тембр підбадьорливо запульсувала.
— Я несправжня Промениста, — сказала Венлі. — Ти знаєш.
Тембр знову запульсувала. Можливо. Але сьогоднішній день став кроком у правильному напрямку.
54
Майбутнє стає порохом
Було б так просто, якби Пустосвітло та Буресвітло знищували одне одного. Така проста відповідь.
— Дідусю, а мій тато був хоробрим, коли загинув? — запитав маленький Ґавінор.
Далінар вмостився на підлозі маленької кімнатки, відклавши вбік дерев’яний меч, яким грався в полювання на великопанцирника. Чи був Адолін колись таким маленьким?
Князь був сповнений рішучості не пропустити стільки з життя Ґава, скільки пропустив у своїх синів. Він хотів любити й плекати цю похмуру дитину з темним волоссям і ясними жовтими очима.
— Він був дуже хоробрим, — сказав Далінар, махаючи хлопчику, щоб той сів йому на коліна. — Дуже-дуже хоробрим. Він прийшов майже наодинці до нашого дому, щоб спробувати його врятувати.
— Щоб урятувати мене, — тихо промовив Ґав. — Він загинув через мене.
— Ні! Він загинув через злих людей.
— Злих людей... як мама?
Буря! Бідолашна дитина.
— Твоя мама, — пояснив Далінар, — також була хороброю. Вона не робила тих жахливих речей — то був ворог, який заволодів її розумом. Розумієш? Твоя мама любила тебе.
Ґав кивнув, не по літах серйозний. Йому подобалося грати в полювання на великопанцирників, хоча під час гри він не сміявся, як інші діти. Навіть до гри ставився як до похмурої події.
Далінар спробував відновити вдаване полювання, але розум хлопчика, здавалося, був затьмарений тими темними думками. Ще за кілька хвилин Ґав поскаржився, що втомився. Тож Далінар дозволив няньці вкласти його поспати. Потім затримався біля дверей, дивлячись, як вона вкладає його в ліжко.
Який п’ятирічний хлопчик узагалі хоче спати? Хоча Далінар не був надто сумлінним батьком, він пам’ятав постійні скарги Адоліна й Ренаріна в такі вечори, як цей, коли хлопчики наполягали, що вже достатньо дорослі, щоб не лягати спати, і не втомилися. Натомість Ґав стиснув у руці свій маленький дерев’яний меч, який завжди тримав при собі, і поринув у сон.
Далінар вийшов з маленького будиночка, кивнувши охоронцям ззовні. Азіші вважали дивним те, що алетійські офіцери привозили сім’ї на війну, але як інакше дітям навчитися належного військового етикету?
Це був вечір після трюку Ясни з Рутаром, і Далінар провів більшу частину дня перед відвідуванням Ґава, розмовляючи через телестиль із великими лордами та леді, згладжуючи їхні занепокоєння щодо очікуваної страти. Він переконався, що законність дій Ясни не буде поставлено підсумків. І особисто поговорив із Релісом, сином Рутара.
Юнак програв бій Адолінові ще у військових таборах, і Далінар тепер хвилювався про його мотиви. Однак, здавалося, Реліс прагнув довести, що може стати лояльним. Далінар подбав про те, щоб його батька відвезли до Азіміра і дали там маленький будиночок, де за ним можна буде наглядати. Незалежно від того, що сказала Ясна, Далінар не хотів би, щоб колишній великий князь випрошував недоїдки.
Нарешті — після згладжування відносин з азішами, які не оцінили алетійський поєдинок на мечах, — Далінар відчув, що контролює ситуацію. Він зупинився посеред табору задумавшись. Майже забув, що Ренарін напередодні казав про напад.
Далінар розвернувся й пройшов через військовий табір — гамірне втілення організованого хаосу. Туди-сюди бігали посланці, переважно вдягнені у візерунчасті лівреї різних орденів азірських писарок. Алетійські капітани наказували своїм солдатам переносити припаси або малювати на кам’яній землі лінії, що вказували напрямки.
З північного заходу змійкою їхали фургони — рятувальний зв’язок із населеними землями та родючими пагорбами, яких не зачепила війна. Побоюючись, що цей табір уже став великою мішенню, Далінар розмістив багатьох своїх Душезаклиначів в Азімірі.
Тутешній краєвид відрізнявся від інших, звичних його оку. Більше дерев, менше трави та дивні поля кущів зі сплутаними гілками, які утворювали великі клубки. Попри це, деякі ознаки, які він помітив у цьому селі, були надто знайомі. Шматок тканини, що застиг у затверділому кремі біля дороги. Згорілі будівлі, спалені чи то із садистської розваги, чи то для того, щоб позбавити ліжок і протибуревих віконниць армію, яка просувалася слідом. Ці пожежі знищили будинки, у яких залишилося занадто багато пожитків.