Інженери продовжували зміцнювати східну протибуреву стіну, де природна вітрозахисна смуга з дерев утворювала розщелину. Зазвичай цей процес укріплення тривав тижнями, а тепер Сколкозбройні вирізали кам’яні блоки, а Вітробігуни робили їх достатньо легкими, щоб штовхати на необхідні місця. За ними постійно наглядали азірські чиновники.
Стурбований Далінар повернув до табору Вітробігунів. Вибрик Ясни затьмарив їхню розмову про монархів і монархії, але тепер, зосередившись на цій темі, князь виявив, що вона тривожить його, так само як і дуель. Те, як говорила Ясна... Здавалося, вона пишалася ідеєю, що може стати останньою королевою Алеткару. Вона мала намір залишити в Алеткарі якусь кастровану версію монархії, як у Тайлені чи Азірі.
Як функціонуватиме держава без справжнього монарха? Алеті не були схожі на цих прискіпливих азішів. Алеті любили справжніх лідерів, воїнів, які звикли приймати рішення. Країна нагадувала армію. Нею мав правити хтось сильний. І хтось рішучий.
Ці думки вперто крутилися в голові, коли він наблизився до табору Вітробігунів і відчув у повітрі аромат чогось смачного. Вітробігуни продовжили традицію, започатковану в мостонавідних командах — велике спільне рагу, доступне кожному. Далінар спочатку намагався врегулювати цю витівку. Проте, хоча він зазвичай вважав, що Вітробігуни дотримувалися належної військової пристойності, вони категорично відмовлялися виконувати ці вимоги інтендантів і готували по вечорах своє рагу.
Зрештою Далінар зробив те, що й будь-який хороший командир, зіткнувшись із такою наполегливою масовою непокорою, — він відступив. Коли хороші хлопці не слухаються наказів, настає час переглянути ці накази.
Сьогодні він виявив, щодо Вітробігунів зайшло в гості надзвичайно багато тайленців. Рагу зазвичай приваблювало тих солдатів, які почувалися не на своєму місці, і Далінар підозрював, що тайленці мають такі відчуття, перебуваючи далеко від океанів. Ротний лорд Сиґзіл розповідав якісь історії. Ренарін, одягнений у форму Четвертого мосту, теж був там і захоплено спостерігав за Сиґзілом. Попри війну чи бурю, юнак щовечора намагався заходити до цього вогнища. Далінар підійшов ближче і лише тоді зрозумів, який переполох викликав. Солдати штовхали один одного ліктями, хтось побіг по табуретку. Сиґзіл перервав розповідь і жваво відсалютував.
«Вони думають, що я прийшов схвалити традицію», — зрозумів Далінар, Здавалося, вони цього чекали, судячи з того, з яким нетерпінням один з Вітробігунів-зброєносців приніс йому миску. Далінар прийняв їжу й спробував, а потім схвально кивнув. Це викликало оплески. Після цього йому нічого не залишалося, як влаштуватися і їсти далі, показуючи, що решта може продовжувати свій ритуал.
Коли він глянув на сина, Ренарін усміхався. Стримана усмішка — Ренарін рідко показував зуби. Щоправда, коробочки, якою часто займав руки, хлопець не діставав. Йому було спокійно тут, серед цих людей.
— Це мило з твого боку, батьку, — прошепотів Ренарін, присунувшись ближче. — Вони чекали, коли ти зазирнеш у гості.
— Хороше рагу, — зауважив Далінар.
— Це секретний рогоїдський рецепт, — пояснив Ренарін. — Мабуть, у ньому лише два рядки: «Візьми все, що є, і поклади в казан. Не дозволяй нікому з висотнохворих низовинців торкатися приправ», — ніжно промовив Ренарін, але не доїв зі своєї миски. Він немов став розсіяним. Хоча... він завжди таким здавався. — Гадаю, ти прийшов сюди, щоб поговорити про... що я тобі казав? Напад?
Далінар кивнув.
Ренарін ритмічно постукав ложкою по стінці миски. Він уважно дивився на спренів полум’я, що зібралися над багаттям.
— Чи здається це тобі жорстокою долею, батьку? Я вилікувався від хвороби крові, тож нарешті можу стати солдатом, як завжди хотів. Але те саме зцілення викликало в мене інший вид нападів. Набагато небезпечніший, ніж попередні.
— Що ти побачив цього разу?
— Я не впевнений, що маю розказувати. Знаю, що попросив тебе прийти поговорити зі мною, але... Я вагаюся. Те, що бачу, іде від нього, так? Я гадаю, що він показує мені, що хоче. Ось чому я бачив, як ти стаєш його захисником, — Ренарін глянув на свою миску. — Ґліс не впевнений, що видіння погані. Він каже, що ми — щось нове, і не думає, що ці видіння саме від Одіозума, хоча, можливо, його бажання спотворюють те, що ми бачимо.
— Будь-яка інформація — навіть якщо ти підозрюєш, що її навіює тобі ворог, — корисна, синку. Через брак інформації було програно більше війн, ніж через брак мужності.
Ренарін поставив миску біля себе на землю. Було легко звикнути недооцінювати його. Він завжди рухався обдумано й обережно, тому здавався тендітним.
«Не забувай, — нагадав собі Далінар. — Коли ти лежав на підлозі, розбитий і поглинений своїм минулим, цей хлопець обіймав тебе. Не забувай, хто лишився сильним, коли ти — Чорношип — став слабким».
Юнак підвівся, потім жестом попросив Далінара слідувати за ним. Вони покинули коло світла, яке відкидало вогнище, помахавши на прощання іншим. Лопен гукнув Ренаріна і попросив «зазирнути в майбутнє і дізнатися, чи переможу я завтра Г’юїо в карти». Далінарові здалося дещо грубим, що той згадав про дивну хворобу його сина, але Ренарін сприйняв прохання з усмішкою.
Небо потемніло, хоча сонце ще не повністю сіло за обрій. У цих західних землях було тепліше, ніж подобалося Далінару, особливо вночі. Тут не похолоднішало, як належить.
Табір Вітробігунів розташувався на краю села, тож вони вийшли в пустку, до густих заростей і кількох високих дерев із широкими кронами, що росли серед кущів, можливо, якось підживлюючись від них. Тут було відносно тихо, і незабаром вони залишилися самі.
— Ренаріне, ти збираєшся розповісти мені, що бачив?
Юнак сповільнився. В його очах відбивалося світло тепер уже далекого багаття.
— Так, — відповів він. — Але я хочу зробити все правильно, батьку. Тому мені потрібно викликати його знову.
— Ти можеш викликати напад? — здивувався Далінар. — Я думав, що вони трапляються несподівано.
— Так і є, — відповів Ренарін. — І так буде знову. Але зараз вони просто є.
Він розвернувся і ступив у темряву.
Коли Ренарін ступив уперед, земля під його ногами стала темним склом, що розповзалося від підбора чобота. Воно тріснуло павутинням ліній — цілеспрямованим візерунком, чорним на чорному.
Ґліс, який полюбляв ховатися в Ренаріні, затріпотів. Він зафіксував це видіння, коли воно з’явилося, щоб вони змогли його вивчити. Ренарін не відчував такого ентузіазму. Було б набагато легше, якби він був таким, як інші Променисті.
Навколо нього протягнулися вітражі, поглинаючи пейзаж, примарне світло мерехтіло й світилося в темряві позаду. Коли він ішов, від кожного кроку земля пульсувала червоним, і світло пробивалося крізь щілини. Батько не зможе побачити того, що бачить він. Але Ренарін сподівався, що зможе правильно все описати.
— Я бачу в цьому видінні тебе, — сказав Ренарін батькові. — Ти є в багатьох із них. У цьому ти стоїш прямо, немов створений з вітража, на тобі Сколкозбруя. Абсолютно білі обладунки, але ти пронизаний чорною стрілою.
— Ти знаєш, що це означає? — спитав Далінар, що став тінню, ледь видною з-за скляного вікна, що уособлювало його.
— Думаю, що це може бути символом тебе: ким ти був і ким став. Важливіша частина — ворог. Він є основною частиною цього образу. Вікно жовтувато-білого світла, що розбивається на дедалі дрібніші уламки, у нескінченність. Він схожий на сонце, батьку. Він контролює все та домінує над усім — і хоча твоя фігура високо піднімає меч, він спрямований не в той бік. Ти б’єшся і б’єшся, але не з ним. Здається, я розумію сенс: ти хочеш угоди, ти хочеш битви захисників, але продовжуєш битися, і битися, і битися з тим, що відволікає. Бо навіщо ворогу погоджуватися на битву, яку він теоретично може програти?